Звернувши увагу, що після візиту СВЕКРУХИ пес гарчить на грядки, жінка під сміх чоловіка вирішила їх прополоти. А копнувши глибше, ОНІМІЛА від побаченого…

— Ні, нічого конкретного. Діти часто мовчать про свої проблеми, бояться, соромляться. Тож потрібно бути дуже уважним, щоб зрозуміти, що в них на душі.

Розмова з директоркою лише посилила її підозри.

Богдан Шевченко, зайнятий лікар, і її чоловік Тарас, який обіймає молоду, симпатичну няню на парковці. Забагато збігів.

— Дякую вам, — сказала Олена, підводячись зі стільця.

— Та нема за що. Якщо що, звертайтеся. Завжди рада допомогти, — відповіла Наталя Григорівна, проводжаючи її поглядом.

Вийшовши з кабінету директорки, Олена сперлася на стіну, намагаючись переварити почуте. Стільки питань і так мало відповідей. Потрібно було діяти і нарешті поговорити з чоловіком відверто…

Дорога додому здалася нескінченною. Вона повільно йшла тротуаром і ніби не помічала того, що відбувалося довкола. Нарешті попереду показалися обриси будинку, у якому жила Олена.

Підійшовши до дверей, вона почула приглушені голоси, чоловічий і жіночий. Голос Тараса вона впізнала б із тисячі, другий належав її свекрусі. Олена завмерла, вставивши ключ у замкову щілину.

— Не заперечуй, Тарасе, я все знаю, — голос Марії Степанівни звучав незвично різко, у ньому проступала лють. — Христина, ця вертихвістка, ну як ти міг?

— Мамо, заспокойся, ти все неправильно зрозуміла, — виправдовувався син. — Це просто непорозуміння.

— Непорозуміння? — вибухнула свекруха. — Ти цілуєш іншу жінку на очах усього двору, і це непорозуміння? Та ти хоч розумієш, що коїш? Оленка, вона ж тебе любить.

Олена відчула, як до горла підступають сльози.

Вона завжди намагалася догодити свекрусі, ставилася до неї з повагою, турботою. І ось, виявляється, Марія Степанівна справді бачить, що відбувається, і переживає за неї.

— Мамо, не драматизуй, га? — у голосі Тараса почулися роздратовані нотки. — Ми з Оленою вже давно чужі люди, просто живемо як сусіди під одним дахом. Нема сенсу тягнути цю лямку.

— Та що ти кажеш? — вигукнула Марія Степанівна. — А ти хоч раз спробував її зрозуміти? Хоч раз поцікавився, чим живе твоя дружина? Вічно пропадаєш на роботі, а коли приходиш додому, сидиш, уткнувшись у свій телефон. Олена — світла, добра людина. Вона заслуговує на щастя, а не на твої зради.

— Значить, ти на її боці? — з викликом запитав син. — Чудово. Тоді я взагалі не розумію, навіщо ти приїхала? Улаштувати мені скандал?

— Я приїхала, щоб відкрити тобі очі, щоб ти зрозумів, яку помилку робиш, але, видно, це марно. Ти осліплений цією гультяйкою.

Олена більше не могла слухати. Біль, образа, відчай захлиснули її з головою.

Вона відчинила двері й увійшла до будинку. Тарас і Марія Степанівна завмерли, витріщившись на неї. У кімнаті запанувала напружена й ніякова тиша.

— Олено, я… — почав було Тарас, але вона перебила його.

— Не треба нічого говорити, — промовила вона тихо, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Я все чула.

Тарас опустив голову. Свекруха підійшла до неї й обійняла.

— Мила моя, пробач, — прошепотіла вона. — Я намагалася його напоумити, але…

Олена відсторонилася від свекрухи й подивилася на чоловіка. У його очах були розгубленість і полегшення.

— Тарасе, ти сказав, що ми чужі одне одному і нема сенсу тягнути лямку, — промовила Олена, намагаючись говорити спокійно. — Я з тобою згодна. Гадаю, нам дійсно пора розійтися.

— Олен, почекай, давай поговоримо, — спробував зупинити її чоловік. — Може, зможемо щось виправити.

— Що саме? Твою зраду чи байдужість до мене? — У голосі Олени прозвучала гіркота. — Ні, Тарасе, я більше нічого не хочу виправляти. Я втомилася.

Вона розвернулася й попрямувала до спальні.

— Олено, ти куди? — запитала свекруха.

— Поїду на дачу, — відповіла вона, не обертаючись. — Мені потрібно побути самій…