Звернувши увагу, що після візиту СВЕКРУХИ пес гарчить на грядки, жінка під сміх чоловіка вирішила їх прополоти. А копнувши глибше, ОНІМІЛА від побаченого…

Олена збільшила зображення і почала читати. Серце шалено заколотилося, руки затремтіли. Текст був коротким і лаконічним, але не це шокувало Олену.

Вона впізнала цей почерк, бо бачила його раніше. Як учителька, вона мала професійну пам’ять і за роки роботи перевірила не одну сотню зошитів. Це був почерк Назара, її новенького учня, Назара, якого вона так старалася підтримати, якого захищала від нападок однокласників.

Олена ледь не знепритомніла. Що коїться? Як дитина може бути пов’язана з цією історією? Навіщо йому підкидати диск Марії Степанівні? Що він знає? У голові роїлися питання, на які неможливо було знайти відповіді. Олена відчула, що потрапила в якийсь зловісний лабіринт, де кожен крок може привести до непередбачуваних наслідків.

Перерва закінчилася, і вона, зібравшись із духом, повернулася до класу. Назар сидів за своєю партою, схилившись над підручником. Він підняв на неї очі, і Олена побачила в них дивну суміш провини й настороженості.

Вона розуміла, що мусить поговорити з Назаром. Але як? З чого почати? Як дізнатися правду, не злякавши дитину? Олена знала одне: її життя вже ніколи не буде колишнім.

Розбите дзеркало довіри розлетілося на уламки, і тепер їй потрібно було зібрати їх, щоб побачити відображення реальності. Після уроків, коли всі діти розійшлися по домівках, Олена попросила Назара затриматися. Він стояв перед нею, опустивши голову, ніби передчуваючи недобре.

— Сідай, — обережно сказала Олена. Хлопчик невпевнено підійшов до столу й сів на краєчок стільця, опустивши голову. Його сорочка була застебнута на всі ґудзики, ніби він намагався сховатися.

— Назаре, я хотіла б поговорити з тобою про дещо важливе, — почала Олена, спостерігаючи за хлопчиком. — Це стосується однієї записки.

Вона повільно дістала з сумки роздруковану фотографію, яку надіслала їй Марія Степанівна…

Назар здригнувся. Олена підсунула знімок ближче до хлопчика.

— Ти впізнаєш цей почерк?

Хлопчик довго мовчав, дивлячись на фотографію, а потім повільно кивнув.

— Так, — прошепотів він ледь чутно.

— Це ти написав записку? — запитала Олена, намагаючись, щоб її голос звучав якомога м’якше.

— Так, це я, — повторив Назар, піднімаючи на вчительку очі, повні відчаю.

— Я розумію, що, можливо, сталося щось, що тебе налякало чи засмутило, але мені дуже важливо знати правду. Будь ласка, розкажи мені, як усе було.

Хлопчик знову опустив голову. У класі запанувала тиша, перериwana лише тихим цоканням настінного годинника.

— Недавно тато подарував мені квадрокоптер, — заїкаючись, почав Назар. — Ну, знаєте, такий, із відеокамерою.

— Квадрокоптер? Це дрон? — уточнила Олена, намагаючись не перебивати.

— Ну так, дрон, дуже хороший, у нього дуже класна камера, він може знімати все здалеку.

— І що було потім? — м’яко спрямовувала його Олена.

— Ну, я запускав квадрокоптер навколо будинку, ну, просто так бавився. Я живу у великому будинку на Центральній.

Назар запнувся, намагаючись не дивитися Олені в очі.

— Так, я знаю, — сказала вона, також намагаючись не показувати свого хвилювання від того, що в цьому будинку живе її свекруха.

— І ти щось побачив, правильно?

— Так, — прошепотів Назар. — Я побачив чоловіка.

Олена затамувала подих.

— І що він робив?

— Він обіймався з Христиною, це моя няня і татова наречена, — тихо сказав хлопчик, і по його щоках потекли сльози.

— Христина, няня Назара.

Молода, симпатична дівчина, яка пару разів забирала дитину зі школи.

Вона завжди здавалася Олені такою милою, привітною, і як вона не впізнала її на відеозаписі? Але правильно, вона й не дивилася уважно, бачачи тільки свого чоловіка.

— Христина? — перепитала Олена, намагаючись стримати тремтіння в голосі…