Звернувши увагу, що після візиту СВЕКРУХИ пес гарчить на грядки, жінка під сміх чоловіка вирішила їх прополоти. А копнувши глибше, ОНІМІЛА від побаченого…

Олена зітхнула. Назар — новенький. Він прийшов у їхній клас усього тиждень тому і відтоді ніяк не міг влитися в колектив, начебто з нормальної сім’ї.

Попри це, Назар був тихим, сором’язливим і якоюсь мірою дивним. Інші діти його не приймали, дражнили, ображали. Олена ж відчувала до Назара особливу симпатію.

Вона бачила в ньому щось рідне, щось схоже на себе, таку ж уразливість і самотність. Вона підійшла до його парти.

— Привіт, Назаре, як справи? — запитала Олена, присідаючи поруч.

Хлопчик здригнувся і підняв на неї перелякані очі.

— Добридень, Олено Іванівно, усе нормально.

— Щось сталося? — запитала Олена, помітивши його пригнічений настрій. Назар похитав головою.

— Тебе хтось образив? — знову запитала вона, підозрюючи, що це дійсно так. Назар знову похитав головою, але по очах було видно, що він обманює.

— Не бійся, ти можеш мені все розповісти, — сказала Олена, узявши його за руку.

Хлопчик трохи помовчав, а потім сказав тихенько:

— Вони мене дражнять.

— Хто дражнить? — запитала Олена.

— Усі, — відповів Назар. — Кажуть, що я якийсь дивний. А ви ж знаєте, я люблю майструвати всякі механізми, конструктори, машинки з дистанційним керуванням, я навіть у спеціальний гурток ходжу.

Олена обійняла Назара.

— Ось і розумничка, не слухай нікого, ти дуже хороший хлопчик і нічим не гірший за інших. У тебе інтерес до конструювання, а в інших, наприклад, до спорту чи математики.

— Але вони все одно мене не люблять, — прошепотів Назар, витираючи сльози.

— Просто вони тебе ще не знають, — відповіла Олена. — А я знаю, ти добрий, розумний, і, впевнена, твої однокласники скоро це теж зрозуміють.

Олена встала й подивилася на клас.

— Діти, підійдіть сюди, — сказала вона. Усі учні слухняно підійшли. — Хочу вам дещо розповісти.

У нас у класі новий хлопчик, Назар, і я бачу, що ви до нього не дуже добре ставитеся, дражните, ображаєте. Діти опустили очі.

— Хочу, щоб ви знали, це неправильно, — продовжила Олена. — Назар такий же, як і ви, просто трохи сором’язливий, і йому потрібно трохи більше часу, щоб звикнути. Я прошу вас, будьте до нього добрішими, спробуйте подружитися, і ви побачите, який він чудовий.

Олена подивилася на новенького.

— Назаре, іди сюди.

Хлопчина підійшов до неї не дуже впевнено. Вона обійняла його за плечі.

— Так, давайте всі разом скажемо: «Назаре, привіт!»

У ту ж мить усі учні хором повторили прохання вчительки. По обличчю хлопчини розпливлася несмілива усмішка. Олена відчула, як камінь звалився з її душі.

Вона знала, однією такою розмовою всіх проблем не вирішити, але сподівалася, що це стане першим кроком до того, щоб хлопчик відчув себе своїм у класі. Після ранкового випадку ставлення дітей до Назара в класі трохи змінилося. Вони стали уважнішими, а ще запрошували грати з ними на перервах, допомагали з завданнями і просто спілкувалися.

Олена раділа, бачачи, як Назар стає усміхненішим. Вона розуміла, їй вдалося зробити щось важливе, щось добре. І це давало сил упоратися з болем і образою, що терзали її серце.

Робочий день тягнувся нестерпно повільно. Олена механічно вела уроки, намагаючись не думати про відеозапис. Під час перерви, коли клас наповнився гамором і шумом, вона вийшла до вчительської й набрала номер свекрухи.

— Алло, Маріє Степанівно, це Олена, — промовила вона тремтячим голосом.

— Здрастуй, Оленко, щось сталося? — У голосі жінки почулося занепокоєння.

— Маріє Степанівно, я хотіла вас дещо попросити, це стосується дачі…

Олена запнулася.

— Так, звісно, а що там не так? — запитала свекруха…