Звернувши увагу, що після візиту СВЕКРУХИ пес гарчить на грядки, жінка під сміх чоловіка вирішила їх прополоти. А копнувши глибше, ОНІМІЛА від побаченого…

Олена сиділа нерухомо, ніби паралізована. Вона не могла ні думати, ні говорити, ні відчувати. У голові була лише одна думка — він мене зрадив.

Олена не знала, скільки ще тривало це мовчання. Здавалося, минула ціла вічність. Нарешті, вона знайшла в собі сили вимкнути ноутбук і прибрати диск назад у ящик.

Вона повернулася до спальні. Лягла поруч із Тарасом і заплющила очі. Але сон не йшов.

У голові знову й знову прокручувалися кадри, і щоразу поцілунок Тараса з іншою жінкою завдавав їй нестерпного болю.

— Як він міг так ізі мною вчинити? — шепотіла Олена, ковтаючи сльози. Вона вирішила поки нічого не казати чоловікові, їй потрібен був час усе обдумати, заспокоїтися й прийняти рішення.

Наступного дня Олена прокинулася з важкою головою і розбитим серцем. Вона майже не спала, гойдалася в ліжку й перебирала в голові всі можливі сценарії розвитку подій. Коли продзвенів будильник, вона насилу змусила себе встати…

Новий тиждень, понеділок, а значить, треба було збиратися на роботу, до школи, до дітей. Тарас уже був на ногах, він сидів за столом, пив каву й читав газету. Чоловік виглядав як завжди, спокійним і незворушним, наче нічого не сталося.

Олена подивилася на нього з сумом і внутрішньою огидою. Як він міг так поводитися?

— Доброго ранку, — сказав чоловік, не відриваючись від газети.

— Доброго, — сухо відповіла Олена, намагаючись не видати своїх почуттів.

Вони поснідали в тиші. Тарас, як завжди, поспішав на роботу, Олена збиралася до школи. Коли вони виходили з будинку, Рекс проводжав їх до хвіртки.

Пес тужливо скавчав, ніби відчуваючи, що в сім’ї щось не так. Тепер господарі відвідуватимуть його нечасто, привозячи їжу раз на два-три дні. І так до наступних вихідних, коли вони знову приїдуть на дачу.

— Бідненький, сумуєш? — сказала Олена, лагідно погладивши пса по голові. Рекс у відповідь лизнув її руку. Усю дорогу до міста їхали мовчки.

Тарас, як завжди, був занурений у свої думки. Олена дивилася у вікно, намагаючись не дивитися на чоловіка. Вона відчувала, як у ній наростають гнів і образа.

Раптом чоловік порушив мовчання.

— Як справи в школі? — запитав він.

— Усе нормально, — відповіла Олена, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

На цьому розмова закінчилася. Вона сумно зітхнула. Їй хотілося закричати, виплеснути весь біль і образу, але вона стрималася, вирішивши не починати незручну розмову в машині.

Коли вони під’їхали до школи, Олена швидко вийшла.

— До вечора, — кинула вона на прощання й попрямувала до шкільних воріт. Тарас навіть не глянув у її бік.

А там її чекали учні. Галасливі, веселі, на думку самої Олени, у її класі навчалися майбутні генії, спортсмени й просто хороші люди. Вона любила свою роботу й обожнювала дітей.

Намагалася передавати учням усі свої знання й уміння, вчити їх добру, справедливості, любові. Сьогодні, як і завжди, малюки зустріли її радісними вигуками й обіймами. Олена постаралася всміхнутися у відповідь, попри тяжкість, що лежала у неї на серці.

— Олено Іванівно, а ми сьогодні малюватимемо? — запитав маленький Сашко, смикаючи її за рукав.

— Малюватимемо, обов’язково, — відповіла Олена, усміхнувшись.

— Олено Іванівно, а Назар знову сам сидить, — прошепотіла Юля, показуючи на парту в кутку класу…