Звернувши увагу, що після візиту СВЕКРУХИ пес гарчить на грядки, жінка під сміх чоловіка вирішила їх прополоти. А копнувши глибше, ОНІМІЛА від побаченого…

Вийшовши з кав’ярні, вони продовжили пошуки. У якийсь момент Олена віддалилася від основної групи пошуковців і йшла вздовж берега річки. Вона відчувала, що хлопчик десь поруч.

Інтуїція підказувала їй правильний напрямок. Звісно, як учителька, вона чудово розуміла, що знайти дитину у великому місті не легше, ніж голку в копиці сіна. І раптом Олена побачила це.

У каламутній річковій воді борсався хлопчик. І це був Назар. Олена без роздумів кинулася в річку.

Холодна вода обпекла тіло, скувала рухи. Вона пливла, борючись із течією, яка невблаганно зносила її вбік. Назар був без свідомості…

Його маленьке тіло безпорадно борсалося у воді. Олена схопила його й потягла до берега. Дібратися до рятівної суші було неймовірно важко.

Кожен м’яз болів. Здавалося, що Олена більше не зможе плисти. Але вона боролася, думаючи тільки про Назара, про те, що мусить його врятувати.

Нарешті їй удалося витягти хлопчика на берег. Богдан підбіг до них, блідий і наляканий. Назар не дихав.

Олена почала робити штучне дихання. Вона вдувала повітря в легені малюка, благаючи, щоб він опритомнів. І раптом Назар закашлявся, виплюнув воду.

Олена полегшено видихнула й без сил опустилася на землю поруч.

— Назаре! Синочку! — закричав Богдан, обіймаючи дитину.

Олена дивилася на них, відчуваючи, як її покидають сили.

Вона знала, що все закінчилося добре, Назар був врятований.

— Олено Іванівно, дякую вам! Ви, виходить, мене врятували? — прошепотів хлопчик слабким голосом.

— Я просто зробила те, що зробив би кожен, — тихо відповіла Олена й заплющила очі.

Вона лежала на вологій землі, дивлячись у сіре небо й відчуваючи себе абсолютно щасливою, але водночас спустошеною. Коли приїхала швидка допомога, їх забрали до лікарні. Назар був у порядку, лише дуже наляканий.

У Олени ж було переохолодження. У лікарні Богдан не відходив від сина ні на крок. Коли хлопчик остаточно прийшов до тями, він одразу покликав Олену, залишившись у коридорі.

— Чому ти це зробив, Назаре? — тихо запитала вона, увійшовши до палати.

Хлопчик опустив голову.

— Я хотів, щоб усе закінчилося. Я не хочу жити з Христиною, а тато не розуміє, тому я втік. Просто хотів переплисти річку на плоту, ну, як у фільмах показують, а там вода впала, ну ось, а далі ви мене знайшли.

Олена обійняла його.

— Назаре, тато тебе дуже любить, просто він не знає, як це показати, а я завжди буду тобі допомагати.

Богдан увійшов до палати. Він підійшов до неї й узяв її за руку.

— Олено, навіть не знаю, як тебе дякувати. Ти не тільки врятувала життя моєму синові, а й відкрила мені очі на багато що. Я був сліпий, не помічав, що відбувається в моєму ж домі, загруз у роботі й забув про найголовніше — про свого сина. Я звільню Христину й обіцяю, що буду хорошим батьком для Назара.

Олена подивилася на чоловіка й у його очах побачила щирість і надію.

Минув тиждень. Після випадку на річці Олена й Богдан стали спілкуватися й бачитися набагато частіше. Вони разом доглядали за Назаром, допомагаючи хлопчикові впоратися з пережитим стресом. Паралельно Олена почала готуватися до розлучення…