Звернувши увагу, що після візиту СВЕКРУХИ пес гарчить на грядки, жінка під сміх чоловіка вирішила їх прополоти. А копнувши глибше, ОНІМІЛА від побаченого…
Богдан завмер, ніби його вдарило блискавкою.
Обличчя зблідло, а в очах відобразилося недовір’я.
— Що ви сказали? Ні, це неможливо.
— На жаль, це правда. У мене є докази, — заперечила Олена і після недовгих вагань розповіла про все, що сталося. Від підкинутого свекрухою диска на дачі до відвертого зізнання Назара в школі. Коли вона закінчила, Богдан був блідий як крейда.
— Не можу в це повірити. Христина, вона клялася, що кохає тільки мене. Я ж урятував її, допоміг уникнути відповідальності за звинуваченням у крадіжці. Вона тоді медсестрою працювала, справа була гучною, мало не дійшла до суду.
Олена зніяковіло знизала плечима.
— Я розумію, як вам важко. Мені теж дуже боляче, але зараз потрібно подумати про Назара. Він найбільше потребує нашої допомоги.
— А ваша няня, за словами Назара, нерідко його карала, хотіла підпорядкувати своїй волі.
Богдан важко зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Ви маєте рацію. Але що ж робити, га?
Щоки Олени спалахнули.
— Ну як що? Насамперед потрібно організувати пошуки. Адже напевно Назар дуже наляканий, може, ховається десь. І я, як учителька, також несу за нього відповідальність.
— Я вже обдзвонив усіх його друзів, ніхто не бачив. Зателефонував до поліції, але вони сказали, треба почекати, перш ніж подавати заяву, а раптом він повернеться. Але серцем відчуваю, тут щось не так. Мені здається, потрібно починати пошуки самим.
— Я знаю вашого сина. Він дуже розумний, кмітливий хлопчик, я впевнена. Просто так він не став би тікати.
— Ви маєте рацію. Давайте почнемо прямо зараз.
Богдан із вдячністю подивився на Олену.
— Дякую вам. Не знаю, що б я без вас робив. Давайте підвезу вас до міста, ну, щоб таксі не викликати.
Олена кивнула й поспішила до будинку переодягнутися. Але перед цим зателефонувала директорці й повідомила, що в них НП, пропала дитина.
За півгодини Олена й Богдан разом приїхали до міста. У квартирі Шевченка панував хаос. Христина, фарбована блондинка з накладними віями, сиділа на дивані й плакала.
— Я не знаю, куди він подівся. Вийшла до магазину на п’ять хвилин, а коли повернулася, його вже не було, — голосила няня.
Олена кинула на неї презирливий погляд.
— Годі прикидатися. Ми все знаємо. Зараз не час для вистав. Де може бути Назар?
Христина продовжувала плакати, не відповідаючи на запитання. Богдан махнув рукою й вийшов із кімнати.
У поліцейському відділку їх зустріли з тривогою.
Заяву все-таки прийняли і одразу приступили до розшуку. Тим часом Богдан підключив друзів, знайомих, волонтерів. Оголошення з фотографією сина були розклеєні по всьому місту.
У соціальних мережах також почалася масштабна пошукова операція. Олена відчувала себе виснаженою, але не могла дозволити собі здатися. Вона бачила в Назарі частинку себе, маленької незахищеної дитини, якій потрібна допомога.
Вони шукали скрізь — у парках, скверах, торгових центрах, на дитячих майданчиках, опитували перехожих, показували фотографію Назара. Кожна негативна відповідь віддавалася болем у серці. Богдан був у жахливому стані.
Молодий батько звинувачував себе у всьому, докоряв за те, що не приділяв достатньо уваги синові.
— Який же я був сліпий, був так зайнятий своєю роботою, своїми проблемами, що не помічав, як росте мій син.
— Не звинувачуйте себе, — відповіла Олена. — Зараз давайте думати про те, як знайти Назара.
Пошуки тривали весь день. Місто жило в лихоманці, охоплене тривогою за зниклого хлопчика. До вечора, стомлені й виснажені, вони вирішили перепочити й випити кави в маленькому закладі на набережній.
— Я навіть не знаю, що б робив без твоєї допомоги, — сказав Богдан, дивлячись на Олену з вдячністю і переходячи на «ти».
Вона втомлено всміхнулася. Їй не потрібні були компліменти, головне було знайти дитину…