Звернувши увагу, що після візиту СВЕКРУХИ пес гарчить на грядки, жінка під сміх чоловіка вирішила їх прополоти. А копнувши глибше, ОНІМІЛА від побаченого…

Вона увійшла до спальні й почала збирати речі. Руки тремтіли, по щоках котилися сльози. Олена кидала в сумку все, що траплялося під руку — улюблену піжаму, светр, зубну щітку.

Тарас стояв у дверях, спостерігаючи за нею.

— Ти серйозно? Невже справді йдеш? — запитав чоловік.

Олена кивнула, не піднімаючи очей.

— Ну, тоді я подаю на розлучення, — додав Тарас. — Раз ти так вирішила. І на розподіл майна можеш не розраховувати. Квартира і дача записані на мені.

Слова Тараса ніби батогом хльоснули. А чоловік навіть не спробував її зупинити, просто хотів якнайшвидше від неї позбутися. Олена зачинила валізу, взяла її в руки й попрямувала до виходу.

— Оленко, подумай гарненько, не рубай із плеча, — намагалася вмовити її Марія Степанівна.

— Я вже все обдумала, — відповіла Олена. — Дякую вам за все, ви завжди були до мене добрі.

Вона обняла свекруху на прощання й вийшла з квартири. Викликавши таксі, назвала адресу. Машина м’яко рушила, і Олена відчула, що від’їжджає від свого минулого життя, повного брехні й розчарувань.

На дачі стомлену господиню зустрів Рекс, радісно махаючи хвостом і стрибаючи довкола неї. Він відчував її біль і намагався підтримати своєю відданістю. Олена відчинила двері й увійшла всередину.

Тут було тихо, спокійно, як і зазвичай. Вона поставила сумку на підлогу і, сумно зітхнувши, опустилася на старий диван. Сльози самі собою потекли по її щоках.

У глибині душі Олена плакала від образи, зради і гіркого розчарування. Рекс підбіг до неї й поклав голову на коліна. Вона обняла пса й заплакала ще дужче.

— Ми обов’язково впораємося, — прошепотіла Олена, гладячи друга по м’якій шерсті.

Вона встала з дивана й підійшла до вікна. Там був сутінковий сад, повний квітів і зелені.

Олена вдихнула свіже повітря й відчула, як до неї повертається надія. Вона вирішила почати нове життя. Тут, на дачі, далеко від брехні й зради, вона доглядатиме Рекса, працюватиме в школі й допомагатиме своїм учням.

Вона витерла сльози й усміхнулася. А може, усе не так уже й погано? Сонце остаточно сховалося за обрієм. На небі спалахнули перші зірки.

Олена увімкнула світло й почала готувати вечерю. Рекс сидів поруч із нею, віддано дивлячись в очі господині. Усю ніч вона не могла заснути.

У голові крутилися уривки спогадів, слова Тараса, обличчя Христини. Єдиною втіхою став Рекс, який усю ніч проспав біля її ніг.

Уранці, підвівшись, Олена відчула себе трохи краще. Свіже повітря й тиша дачного селища допомогли трохи прийти до тями. Вона вийшла на ганок і повними грудьми вдихнула свіже повітря.

Сонце вже піднялося високо, заливаючи все довкола яскравим світлом. Кінець весни. На траві виблискувала роса.

У саду весело щебетали птахи. Здавалося, сама природа намагається її втішити. Раптом Олена почула звук машини, що під’їжджала…

Вона здивовано подивилася в бік воріт. У цей момент під’їхав дорогий автомобіль, із якого вийшов високий статний чоловік у строгому костюмі. Олена одразу його впізнала.

Це був Богдан Шевченко, батько Назара. Вона бачила лікаря на фотографії в місцевій газеті, коли він давав інтерв’ю з приводу відкриття приватної клініки. Богдан підійшов і представився.

— Олено Іванівно? Добридень, я Богдан, батько Назара. Пробачте за турботу, але в мене невелика проблема. Син, він утік із дому.

Олена насупилася.

— Утік? Як це сталося?

— Не знаю. Уранці поїхав на роботу, а коли повернувся, Христина сказала, що Назара ніде немає. Обшукав увесь будинок, але син ніби крізь землю провалився.

Олена відчула невимовне почуття жалю.

— Я розумію, це може здатися дивним, але я подумав, що він міг прийти до вас. Він дуже добре про вас відгукувався, адже ви його вчителька, — продовжив лікар.

Олена зітхнула.

— Богдане, змушена вас засмутити, але вашої дитини тут немає. Хоча, мабуть, я знаю, чому він утік.

— І чому ж? — здивовано запитав чоловік.

Олена набрала побільше повітря й випалила:

— Тому що ваша наречена, Христина, вона в стосунках із моїм чоловіком…