Злиденний хлопчик вигукнув: «Не їж це!» Мільйонер не послухав би, якби не побачив ЦЕ сам

«На вулиці треба дивитися по сторонах. Я помітив капсулу за кольором. Вона відрізнялася від цукру чи солі. Ваша дружина… красива, але нервова. У неї тремтіла рука. Люди, які роблять щось погане, завжди роблять одну зайву помилку».

Борис Григорьевич кивнул. Слова мальчика были точными, почти пугающе зрелыми.

«Чому ти вирішив, що їй не можна довіряти?»

Дима долго молчал.

«У неї було обличчя, як у одного чоловіка, якого я знав. Він мене вдарив, але до того теж усміхався».

Борис Григорьевич отвёл взгляд. Он вспомнил все улыбки Анны, её жесты, прикосновения. Мелкие сигналы тревоги, странные звонки, раздражение по пустякам — он игнорировал их. Не хотел верить, что она способна на предательство. Но факт оставался фактом.

«Ти боїшся, що вона повернеться?» — тихо спросил он.

Дима пожал плечами.

«Може. Але якщо повернеться, ви вже будете готові».

Борис Григорьевич усмехнулся, потом встал.

«Ходімо, я відвезу тебе. Не в поліцію, не бійся. Хочу знати, де ти живеш. Може, зможу щось зробити».

Дима замер. Он не знал, можно ли доверять. Но сегодня он уже рискнул раз и не ошибся. Он кивнул. Борис Григорьевич расплатился, и они вышли из ресторана. На пороге он задержался, бросив взгляд на пустой стол. Суп так и остался нетронутым….