Уборщица купила дочке на барахолке старую куклу — а решив дома её постирать, нашла нечто странное внутри.. От виденного стало ПЛОХО

Серце Марини закалатало. Катя Самойлова? Та сама Катя, дочка директора заводу, що зникла багато років тому? Невже ця лялька належала їй? У голові завертівся вихор думок. Директор заводу, Михайло Самойлов, нікуди не подівся — жив собі в місті, хоч і став відлюдником. Кажуть, побудував собі бізнес на торгівлі металобрухтом, але ніхто його особливо не бачив. А якщо це правда? Що тоді робити?

Марина сховала носовичок у шухляду, а ляльку все ж допрала й вручила Тамарі. Дівчинка аж заверещала від захвату:

— Мамо, яка вона гарна! Найкраща лялька в світі! Тепер у мене є подружка!

Минуло два тижні. Марина не могла ні їсти, ні спати — їй снилася маленька дівчинка, яка благала: “Знайди мого тата, ну що тобі варто?” І одного дня вона наважилася. Залишивши Тамару з сусідкою тіткою Любою, пішла до будинку Самойлова — великого особняка за високим парканом на іншому кінці міста.

Охоронець, здоровенний чоловік із суворим обличчям, зупинив її біля воріт:

— Куди преш? Господаря немає, і немає про що тобі з ним говорити.

— Ти думаєш, що немає, а я знаю, що є! — наполягала Марина. — Тільки йому особисто скажу.

Поки вони сперечалися, до воріт під’їхала машина. З неї вийшов худий чоловік із сумними очима — сам Михайло Самойлов.

— Що тут відбувається? — спитав він.

— Я Марина. Мені треба з вами поговорити, — видихнула вона й простягнула носовичок. — Ось що я знайшла в ляльці, яку купила для дочки. Не знаю, чи це ваше, але вирішила показати.

Михайло зблід, узяв носовичок тремтячими руками, розгорнув. У куточку були вишиті ініціали “К.С.” — такі робили на замовлення для його сім’ї. Він тихо сказав:

— Іди за мною.

У будинку Марина одразу впізнала на полиці дві схожі ляльки — одну більшу, іншу меншу. Її знахідка була ніби посередині за розміром. Михайло похитнувся, але втримався. Саме з такою лялькою гуляла його Катя того дня, коли пропала.

Далі все було як у тумані. Марину з Тамарою забрали до заміського будинку Самойлова. Охоронець Артур, який спершу здавався грубим, став їхнім супутником. Їм купили новий одяг, наповнили холодильник смаколиками, а вечорами Артур розважав їх історіями про своє життя — виявилося, він колись служив у ЗСУ й бачив чимало цікавого.

Через два тижні Михайло повернувся. Сів навпроти Марини й заговорив, коли Тамара побігла грати надвір:

— Дякую тобі, Марино. Завдяки тобі я дізнався, де поховані моя дружина й дочка. На носовичку була правда — усе зробила наша старша дочка, яку ми взяли з дитбудинку. Вона думала, що Катя відбере в неї нашу любов. Як вона дізналася, що не рідна, я й досі не розумію.

Марина ахнула:..