Пес несамовито гавкає на перелякану вагітну жінку в аеропорту… Навіть поліція була приголомшена, коли дізналися всю правду

Кімната для огляду ховалася за скляними дверима в кінці коридору, куди вели вузькі сходи з запахом львівської кави, що долинав із сусідньої кав’ярні. Це було тісне приміщення з сірими стінами, пофарбованими ще за радянських часів, металевим столом і кількома пластиковими стільцями. Лампи гуділи, кидаючи холодне світло на підлогу, а в повітрі стояв легкий запах антисептика. Жінку посадили на стілець, і вона, все ще обіймаючи живіт, тремтіла, її очі гарячково бігали по кімнаті. «Я не розумію, чому це зі мною», — прошепотіла вона, її голос був тонким, як нитка, що ось-ось порветься.

Олег стояв біля дверей, тримаючи Бурана на повідці. Пес метався, його кігті шкребли бетонну підлогу, а низьке скиглення різало вуха. Буран не просто гавкав — він поводився так, ніби відчував щось, що люди не могли побачити. Олег нахмурився, його думки гуділи, як дзвін у церкві. Він пригадав, як рік тому Буран учуяв контрабанду цигарок у валізі поважного пана з Тернополя, який здавався звичайним пенсіонером. Тоді пес врятував рейс від біди. Але зараз? Олег не міг збагнути, що коїться.

Охоронець, молодий хлопець на ім’я Тарас, із русявим чубом, акуратно перевіряв жіночу сумку. Він викладав речі на стіл: гаманець із гривнями, старий смартфон, пачку серветок, ключі з брелоком у вигляді тризуба. Нічого підозрілого. Інша працівниця, Наталя, із зібраним у хвіст волоссям, готувала ручний сканер. «Пані, чи є у вас якісь медичні проблеми, про які нам треба знати?» — запитала вона м’яко, намагаючись заспокоїти жінку, чий погляд метався, як у загнаної тварини.

«Ні, тільки вагітність. Сьомий місяць», — відповіла жінка, але її голос тремтів, ніби вона сама сумнівалася у своїх словах. Її пальці нервово стискали хустку, а очі раз у раз зиркали на двері, за якими скулив Буран. Пес раптово рвонув уперед, натягнувши повідець, і загавкав так, що в Олега мороз пішов по шкірі. Буран не просто реагував — він благав звернути увагу.

У кімнаті запала тиша, важка, як перед бурею. Тарас завмер, тримаючи в руках гаманець, а Наталя стиснула сканер сильніше. Усі відчували, що щось не так. І раптом жінка скрикнула, схопившись за живіт. Її обличчя скривилося від болю, вона різко вдихнула, пальці вп’ялися в тканину пальто. «Щось не так!» — прохрипіла вона, її голос тремтів від жаху.

Усі застигли. На лобі жінки виступили краплі поту, її дихання стало уривчастим, як у пташки, що б’ється об скло. Олег миттю відреагував. «Гукайте швидку! Зараз же!» — гукнув він Тарасу, який уже хапав рацію. За дверима Буран загавкав ще голосніше, його скиглення перейшло в пронизливий звук, ніби він відчував біду.

Жінка зіщулилася, її очі наповнилися сльозами. «Мій малюк…» — прошепотіла вона, і цей шепіт розірвав Олегу серце. Він глянув на Бурана, і в ту мить зрозумів: пес не помилився. Але що він відчув? Відповідь ховалася десь у тій напрузі, що стискала груди, і в погляді Бурана, який кричав: «Поспішіть!»

Жінка зігнулася на стільці, її руки міцно стискали живіт, а обличчя скривилося від болю. Її очі, повні страху, гарячково шукали порятунку в сірих стінах кімнати. Буран за дверима гавкав так, ніби відчував її страждання, його скиглення пронизувало повітря, як сирена. Олег стояв, стискаючи повідець, і відчував, як серце гупає в грудях. Він бачив, як Буран минулого літа винюхав сховок із контрабандними ліками в багажі пасажира, що летів до Польщі. Тоді всі дивувалися псу, але зараз? Це було щось більше, ніж звичайне чуття.