Доярка, почувши, що якийсь відлюдник повів її неходячу доньку до лазні, увірвалася всередину… І за мить похолола від побаченого

Тарас обійняв її:
— Подивіться! Софія сама пішла!
— Наша Софія? — просльозилася сусідка. — Поженилися б уже, чи що. Усе село вас поженило, а ви все зітхаєте.
— Тітко Оксано! — ахнула Олена.
— А що не так? Смішно дивитися: дорослі, а ховаєтеся. 

Сусідка пішла. Софія задумливо сказала:
— А що, на весілля я б, може, й станцювала.
— Софійко! — хором вигукнули Тарас і Олена, а потім розсміялися. 

Увечері, на ґанку, Тарас сказав:
— Рік тому я б не повірив, що скажу таке. Олено, а може, тітка Оксана права? Що ми, як школярі, очі ховаємо?
— А як бути? Побила нас життя, — зітхнула Олена.
— Кого воно не гамселить? Давай спробуємо стати щасливими.
— А може, не обманювати долю, а прийняти її? — усміхнулася Олена. 

Тарас розсміявся:
— Неважливо. Головне — станемо щасливими. І Софійка на весіллі станцює.