Доярка, почувши, що якийсь відлюдник повів її неходячу доньку до лазні, увірвалася всередину… І за мить похолола від побаченого

Олена рвонулася підтримати, але Тарас її стримав. 

Софія постояла мить і відпустила ручку.
— Мамо, я сама стою! Довго не можу, але навчуся, правда! 

Олена заплакала. 

Жінки опустили вила і мовчки пішли. Тарас також вийшов. Увечері, коли Софія спала, він постукав у двері. 

— Добрий вечір. Треба пояснити. Заради Софії — у неї успіхи, кинути не можна, толку не буде. 

Олена слухала. Очі Тараса, які здавалися чорними й непроникними, були повні болю. У нього була дружина, донька. П’ять років тому вони потрапили в аварію. 

Донька залишилася паралізованою, як Софія. Тарас, лікар, захоплювався нетрадиційною медициною, розробляв вправи, щоб її підняти. Дружина не вірила, відвезла дівчинку за кордон на операцію. Серце дитини не витримало. 

Дружина не повернулася, а він пішов із лікарні. Жив відлюдником, поки не згадав про бабину хату в селі. 

— Приїхав, а тут Софія. Боляче було дивитися, але пересилив себе. План лікування для доньки привіз із собою. Пробачте, треба було одразу з вами говорити. Не зміг.
— Це ви нас пробачте, — тихо сказала Олена. — І Софійка — партизанка. 

Через три місяці, на день народження Олени, Софія зробила перші кроки. Раділи всі — Олена, Тарас, Софія. 

Кричали так, що прибігла тітка Оксана:
— Господи, що у вас? Убивають кого?..