Доярка, почувши, що якийсь відлюдник повів її неходячу доньку до лазні, увірвалася всередину… І за мить похолола від побаченого

Олена вважала, що в житті їй не щастить. Вона рідко говорила про це вголос — та й що тут скажеш, усе й так було зрозуміло. У юності вона мріяла вирватися із села до міста, вийти заміж, зажити щасливо, не тягнучи корів за хвости. Загалом, так і сталося. Олена старалася: вчилася, закінчила технікум, влаштувалася на фабрику — там давали гуртожиток. Невдовзі познайомилася з хлопцем, вийшла заміж.

Усе йшло добре. Народилася донька Софія, і чоловік, здавалося, був щасливий — принаймні, Олені так здавалося. Вони збирали на квартиру, щоб виплатити її без боргів. Але коли Софії виповнилося сім, вона невдало впала з велосипеда. Відтоді все пішло шкереберть.

Лікарі спочатку обнадіювали: треба лікувати. Потім лікування затягнулося — рік, другий, третій. Нарешті сказали: продовжувати можна, але за великі гроші. На той час половина заощаджень пішла на лікарні, а чоловік одного дня зник, забравши другу половину. Залишив лише записку: «Вважайте мене слабаком, але я хочу жити, а не мучитися». Оскільки жили вони в тітки чоловіка, Олені довелося зібрати речі, взяти Софію і повернутися в село. На щастя, старий будиночок, де вона виросла, ще стояв.

Софії тоді виповнилося одинадцять. Вона бачила, як мама плаче, звинувачувала себе: через неї, мовляв, і тато пішов, і життя зруйнувалося. Олена, розуміючи, що донька все відчуває, взяла себе в руки. «Усе в нас буде добре, — сказала вона. — Тут повітря чисте, їжа натуральна, люди добрі. Справимося». Звикали довго, але впоралися.

Олена влаштувалася на ферму. Нещодавно якийсь фермер відкрив там сучасне господарство: чисто, охайно, жодного гною по коліна, та й платили пристойно. Скаржитися не доводилося.

Одного разу, йдучи до магазину, Олена так глибоко задумалася, що здригнулася, почувши оклик. Озирнулася — у хвіртці стояла сусідка, тітка Оксана.

— Олено, ти до магазину?
— Так, тітко Оксано. А що?
— Сіль забула купити, хай їй грець. Двічі повз магазин проходила, не згадала. Візьмеш пачку?
— Звичайно, — кивнула Олена.
— Стривай-но, — зупинила її сусідка і зітхнула. — Мусить знати. За твоїм будинком, ближче до лісу, хата стара стоїть.
— Знаю, забита дошками…