Мама збирає всю рідню у себе на шашлики, ми теж запрошені! Чоловік простягнув мені список продуктів, які я маю купити за свій рахунок: «20 кг яловичини, 1 кг червоної ікри, філе сьомги – 5 кг». Я просто в шоці! Але на барбекю всіх чекає сюрприз…

«Ти зруйнувала моє свято! Ти принизила мене перед усією родиною! Вони тепер вважатимуть мене жадібною ошуканкою!» «А хіба це не так?» — спокійно спитала Олена. Валентина Петрівна розридалася й вибігла з кімнати. Грюкнули двері другого поверху.

Свекруха замкнулася в спальні. Сергій і Олена залишилися самі серед недоїдених страв і розбитого посуду. «Навіщо ти це зробила?» — тихо спитав він після довгого мовчання.

«Тому що інакше ти б ніколи не побачив, як твоя мати використовує нас!» — відповіла Олена. «Вона робить це роками, Серьожа, і щоразу її апетити зростають!» «Ти могла просто відмовитися!» — похитав головою Сергій. «Сказати, що в нас немає грошей!» «Я казала! Багато разів! Ти не чув?» Сергій довго мовчав, дивлячись на спустошений стіл.

«Ти зрадила мою матір!» — нарешті промовив він. «Ти зрадила мене!» «Ні, Серьожа!» — Олена втомлено зітхнула. «Це ти зраджуєш мене щоразу, коли дозволяєш своїй матері використовувати наші гроші для задоволення її марнославства! Щоразу, коли закриваєш очі на її маніпуляції! Щоразу, коли ставиш її забаганки вище наших реальних потреб!» Він підняв на неї потемнілі очі…

«Ми продовжимо цю розмову вдома», — сухо сказав він. «А зараз я мушу подбати про маму. Їй дуже погано».

Олена кивнула. «Поїдь додому на моїй машині», — додав Сергій. «Я залишуся тут на ніч.

Мама не повинна бути сама в такому стані». «Як скажеш!» Олена встала й попрямувала до виходу. На порозі вона обернулася.

«Знаєш, я давно не почувалася так… вільно». Сергій не відповів. І вона вийшла, тихо причинивши за собою двері.

Сидячи за кермом, Олена подивилася на будинок, де залишилися її чоловік і свекруха. У вікні другого поверху горіло світло. Мабуть, Сергій утішав ридаючу матір.

«Що ж», — подумала Олена, заводячи мотор, «пора припинити бути хорошою дівчинкою й почати бути собою». Вона виїхала за ворота дачної ділянки, не оглядаючись. Попереду була невідомість.

Але чомусь це більше не лякало. Тільки зараз, звільнившись від гніту нескінченних вимог, вона зрозуміла, наскільки важким був цей тягар. Валентина Петрівна втратила своє обличчя перед родичами.

Її репутація щедрої господині була зруйнована. Можливо, це навчить її скромності. А може, й ні, але це вже не проблема Олени.

Щодо Сергія, час покаже, чи зможе він, нарешті, вирватися з-під материнського впливу, чи волітиме й далі бути слухняним сином, жертвуючи власною родиною. Олена увімкнула радіо. Дивно, але вперше за довгий час музика здавалася по-справжньому прекрасною.

І дорога додому не такою вже й довгою. Олена переступила поріг квартири пізно ввечері. Дивне почуття – входити у власний дім і знати, що ти сама.

Сергій залишився на дачі. З матір’ю. Звісно, як завжди, його відданість належала Валентині Петрівні.

Вона увімкнула світло, кинула ключі на тумбочку й пройшла на кухню. Погляд упав на календар. Післязавтра платіж по іпотеці.

Сімнадцять із половиною тисяч гривень. Ще сім із половиною – комунальні послуги. П’ятдесят тисяч на місяць ішло на обов’язкові платежі.

І при цьому Валентина Петрівна вважала цілком нормальним вимагати 25 тисяч на одну свою забаганку. Олена налила собі чай і сіла за стіл. Телефон мовчав.

Жодного дзвінка, жодного повідомлення від чоловіка. Мабуть, занадто зайнятий утішанням ридаючої матері, щоб поцікавитися, як дружина дісталася додому. Можливо, я занадто різко все зробила.

Майнула думка, але Олена тут же відкинула її. Ні, м’який підхід не спрацював би. Вона намагалася говорити.

Її не чули. Намагалася натякати. Її ігнорували.

Іноді потрібен вибух, щоб люди нарешті звернули увагу. Телефон раптом ожив, висвітливши ім’я Ольги. «Ну що, як пройшло?» — без передмов спитала подруга.

Олена всміхнулася. Повний провал. Для свекрухи.

Вона коротко переказала події дня. З кожним словом їй ставало легше, наче з плечей знімали важкий тягар. «Ого!» — присвиснула Ольга.

«І де зараз Сергій?» — «На дачі. Утішає маму». «А ти як?» — Олена замислилася.

«Знаєш, дивно, але я відчуваю полегшення. Наче нарешті скинула величезний рюкзак, який тягла роками. Так, попереду, мабуть, скандали, можливо, навіть розлучення, але… Я більше не боюся»…