– Допоможіть! Будь ласка, рятуйте! – з лісових хащів вибігла дівчина, закутана в… простирадло?!

Охоронець на вході навіть не підвів очей – явно був у змові. Я піднявся на десятий поверх, стискаючи в кишені балончик із перцевим спреєм – єдину свою зброю.

Коридор був тихий. У кінці блимала лампа, освітлюючи табличку «Мисливські тури». Занадто промовиста вивіска для злочинної схеми.

Я штовхнув двері. Просторий кабінет із розкішним інтер’єром. На стінах – фото мисливських трофеїв. За столом сидів чоловік у дорогому костюмі.

– А, наш гість, – він усміхнувся. – Сідай.

– Де Олена?

– Все залежить від тебе. – Він поклав на стіл теку. – Нам потрібні всі файли і гарантія, що інформація не піде далі.

– Спочатку покажи її.

Він кивнув і натиснув кнопку на телефоні. З бокових дверей вивели Олену – бліду, але на вигляд неушкоджену.

– Сергію, втікай! – крикнула вона. – Вони нас не відпустять!

– Мовчи! – один із охоронців смикнув її за руку.

Я ступив крок уперед, але зупинився, коли чоловік за столом дістав пістолет.

– Без дурниць, – його усмішка стала холодною. – У нас проста угода. Віддаєш флешку, видаляєш файли – і йдете собі. Живі-здорові.

У коридорі почулися кроки. Чоловік насупився:

– Це ще хто…

Я рвонув уперед, перекидаючи стіл. Пролунав постріл. Олена скрикнула.

А потім двері з гуркотом розлетілись. У кабінет увірвався спецназ – я встиг надіслати їм координати дорогою сюди. Крики, вибухи світлошумових гранат. Чоловік у костюмі спробував вистрілити ще раз, але його збили з ніг.

– Усім на підлогу! Спецоперація!

Я схопив Олену, прикривши її собою. Охоронців уже скручували. Усе скінчилось за лічені хвилини.

– Ви цілі? – командир підійшов до нас. – Ми отримали ваш сигнал і докази. Оперативні групи вже працюють за адресами з файлів…