– Допоможіть! Будь ласка, рятуйте! – з лісових хащів вибігла дівчина, закутана в… простирадло?!
– Ти зверталась до поліції?
– Так. Вони кажуть, це не злочин, просто світлини… Але сьогодні я отримала лист у поштовій скриньці. На фото – та сама хатина. Свіже. На снігу – сліди. І напис: «Скоро зустрінемось». Мабуть, вони дізнались, що я веду власне розслідування і зібрала докази. Все на флешці і в хмарі. Флешку я тобі надіслала кур’єром. Переглянь пошту…
– Де ти зараз?
– У себе вдома. Зачинилась. Але…
– Нікуди не виходь. Я їду.
Накинувши куртку, я вискочив із квартири. У поштовій скриньці знайшов флешку і поспішив до машини. Одна думка не давала спокою: «У тих браконьєрів був хтось за спиною. Хтось із впливом, про кого ми не знали».
На темній парковці біля будинку Олени горів одинокий ліхтар. Під ним стояв чорний позашляховик із затемненими вікнами. Коли я проходив повз, двигун завівся.
Піднявшись до її квартири, я остовпів. Двері були прочинені…
Я набрав 112, тримаючи телефон у руці. Та щойно зробив крок, двері різко відчинились.
У квартирі панувала темрява. Лише екран ноутбука на столі ледь світився. Біля нього лежала купка фотографій.
– Олено? – я обережно ступив усередину.
Тиша. Тільки кран на кухні крапотів, відлічуючи секунди.
Раптом екран ноутбука засвітився. Відкрився відеодзвінок. На екрані – Олена, у якомусь темному приміщенні, схожому на офіс. Її очі були сповнені страху.
– Сергію, не йди сюди! Це паст…
Зв’язок обірвався.
На столі лежала записка: «Хочеш її врятувати? Привези флешку. Маєш дві години».
Руки тремтіли, коли я відкривав файли на флешці. Папка містила десятки документів, фото, відео… Те, що я побачив, змусило кров застигнути в жилах.
Це була не просто зграя браконьєрів. На знімках – відомі обличчя, елітні мисливські угіддя, гелікоптери. Ціла мережа для багатіїв – незаконне полювання, закриті аукціони трофеїв…
Залишатись у квартирі було небезпечно. Я швидко перекинув файли на телефон і завантажив їх на захищений сервер. Що б не сталось, докази мали зберегтись.
До бізнес-центру я дістався за пів години до вказаного часу. Величезна будівля з темного скла височіла над містом – більшість офісів уже не працювала. Лише на десятому поверсі горіло світло.
«Це пастка», – думав я, заходячи в порожній хол. Але вибору не залишалось.
