– Допоможіть! Будь ласка, рятуйте! – з лісових хащів вибігла дівчина, закутана в… простирадло?!

Я різко крутнув кермо, уникаючи нового зіткнення. Ліс розступився, і ми вискочили… прямо до поліцейського поста!

Гальма завищали, поліцейські вигукували команди, мигалки патрульних машин освітили дорогу… Усе закрутилось у вихрі подій.

Переслідувачі спробували розвернутись, але їхній джип занесло. За мить їх оточили.

Пізніше, коли ми давали свідчення, я запитав у Олени:

– Як ти наважилась тікати? Це ж було так небезпечно…

Вона сумно всміхнулась:

– Знаєш, іноді найстрашніше – це просто сидіти й чекати, коли тебе знищать.

Через місяць мені прийшло повідомлення від неї: «Їх засудили. Розкрили цілу схему – браконьєрство, нелегальна торгівля хутром і м’ясом… Я повернулась до фотографії. Але тепер зі мною завжди тривожна кнопка і GPS-трекер».

Я думав, що історія на цьому закінчилась. Та за пів року серед ночі пролунав дзвінок.

– Сергію… – голос Олени тремтів. – Вибач, що так пізно. Мені потрібна допомога.

– Що сталось?

– Пам’ятаєш тих браконьєрів? Вони за ґратами, але… мені почали надходити листи. Хтось надсилає фото. Мої нові знімки, які я ще нікому не показувала.

Мене пробрав мороз: