– Допоможіть! Будь ласка, рятуйте! – з лісових хащів вибігла дівчина, закутана в… простирадло?!
«Як же їй було страшно бігти темним лісом!» – подумалось мені.
Десь удалині загудів двигун. Дівчина затремтіла ще сильніше.
– Це їхня машина! Прошу, не кидайте мене!
Момент на роздуми. Лише одна мить, щоб вирішити – ризикнути чи потім довіку мучитись докорами сумління.
– Застрибуй на заднє сидіння! – я клацнув на кнопку замка дверей.
Вона метнулась у машину, а я різко натиснув на газ. У дзеркалі заднього виду спалахнули фари автівки, що швидко наближалась.
– Я Сергій, – сказав я, вичавлюючи з машини все можливе. – А ти хто?
– Олена… – вона зіщулилась, тремтячи. – Вони не відступлять. У них там цілий склад… Я бачила їхні трофеї…
Позаду фари джипа невблаганно скорочували відстань, відкидаючи тіні на дорогу.
– Тримайся міцніше! – гукнув я і звернув на бічну ґрунтівку. – Десь неподалік є пост поліції…
Машину кидало на вибоїнах. Ззаду затріщали гілки – переслідувачі не відставали.
– Телефон у тебе є? – Олена напружено подалась вперед.
– У бардачку! Дзвони в поліцію!
Вона тремтячими руками почала набирати номер. А я в думках благав, щоб вистачило пального, щоб колеса не підвели…
Бам! Удар ззаду ледь не відправив нас у кювет.
– Вони нас таранять! – вигукнула Олена.
– Алло, поліція?! – її голос зривався. – На трасі біля Житомира… Нас переслідують… Так, браконьєри, вони тримали мене в полоні… Поворот на 180-му кілометрі…
Ще один удар. Скрип гальм…
