Близнюки повільно згасали. Батько не розумів, у чому річ. Перед від’їздом він установив камери, щоб переконатися, що дітям ніщо не загрожує. Але коли переглянув запис – негайно вилетів першим рейсом назад…

– Тітка Софія нас вилікувала, – усміхнувся Роман. – Вона не давала нам погану їжу.

– Погану їжу? – Олексій запитально подивився на Софію.

– Ходімо, хлопчики, вам треба спати, – м’яко сказала вона. – Тато нікуди не піде, уранці наговоритеся…

Уклавши дітей, вони повернулися на кухню. Софія дістала теку з документами: результати аналізів, щоденник спостережень, фотографії знайдених препаратів.

– Я не розумію, – Олексій провів рукою по обличчю. – Як Соломія могла? Вона ж їх любила…

– Це була хвора любов, – тихо відповіла Софія. – Після смерті Олени вона не впоралася з горем. Їй здавалося, що вона допомагає дітям возз’єднатися з матір’ю.

– А я? Я ж сам привіз їх сюди. Довірив їй… – його голос зірвався.

– Ви не винні. Ніхто не міг припустити, що горе так спотворить її свідомість. Зараз їй допоможуть у клініці.

– Знаєте, – Олексій підняв на неї почервонілі очі, – коли ви зателефонували, я думав, що збожеволію. Усі ці години в літаку… Я уявляв найгірше. А приїхав – і бачу їх на ногах, усміхнених.

– Тепер усе буде добре, – Софія стиснула його руку. – Вони швидко відновляться. Діти дуже сильні.

За вікном починало світати. Новий день обіцяв стати початком іншого життя – без страху й хвороби, без повільного згасання. Життя, у якому діти знову бігатимуть, сміятимуться й радітимуть кожному дню.

– Дякую вам, – просто сказав Олексій. – За те, що врятували моїх дітей.

Перші дні після того, що сталося, далися всім нелегко. Олексій часто прокидався серед ночі й ішов перевіряти дітей, а потім довго стояв біля їхнього ліжка, слухаючи спокійне дихання. Софія залишилася в домі – треба було закінчити курс відновлювальної терапії. Андрій регулярно привозив новини про Соломію.

– Вона почала усвідомлювати, що відбувається, – розповідав він за вечірнім чаєм. – Психіатр каже, що з’явилася позитивна динаміка. Коли напади відступають, вона плаче й просить пробачення.

– А діти питають про неї? – тихо поцікавилася Софія.

– Ні, – похитав головою Олексій. – Але іноді я помічаю, як вони дивляться на її зачинені двері.

Життя поступово налагоджувалося. Тарас і Роман із кожним днем ставали дедалі активнішими. Софія вигадала спеціальну програму реабілітації, перетворюючи вправи на захопливу гру.

– Тітко Софійко, а ми сьогодні будуватимемо замок? – питав Тарас за сніданком. Будівництво з кубиків чудово тренувало дрібну моторику.

– А потім можна пограти в піратів? – підхоплював Роман. Гра в піратів включала вправи для зміцнення м’язів ніг.

Олексій із подивом спостерігав, як змінюються його сини. Вони знову почали сміятися, пустувати, вигадувати свої секретні ігри. А одного вечора він почув, як Роман назвав Софію «мамою Софією». Вона зніяковіла, але нічого не сказала, лише міцніше обняла хлопчика.

– Знаєте, – сказав якось Олексій, коли вони сиділи на веранді після вечері, – я раптом зрозумів, що вперше за три роки не відчуваю цієї нескінченної тривоги. Наче важкий камінь із душі впав.

Софія всміхнулася:

– Це правильно. Життя триває. І діти повинні жити повним життям – веселитися, пустувати, іноді навіть бешкетувати.

– А ви? Ви ж не підете? – раптом запитав він, і в його голосі прозвучала тривога. – Тобто, я розумію, що лікування закінчується, але…

– Не піду, – просто відповіла вона. – Поки ви не попросите…

У цей момент із криками «Ура!» на веранду вибігли хлопчики, розмахуючи саморобними паперовими літачками. Їхній сміх, дзвінкий і чистий, розносився садом, і здавалося, що всі тіні минулого відступають перед цим світлим, живим звуком.

А в клініці Соломія повільно поверталася до реальності, навчаючись жити з усвідомленням учиненого й надією на прощення.

– Може, колись… – казала вона своєму психіатру, дивлячись у вікно на квітучий лікарняний сад.

Осінь повільно поступалася місцем зимі. Одного з таких вечорів, коли перший сніг гойдався за вікнами, Олексій і Софія сиділи у вітальні після того, як уклали дітей спати. У каміні потріскував вогонь, створюючи затишну атмосферу.

– Знаєте, – почав Олексій, замислено дивлячись на полум’я, – я давно хотів сказати… Останнім часом я став помічати, як усе навколо змінюється. Дім знову наповнився життям, діти щасливі, і я… – він замовк, підбираючи слова.

Софія підняла очі від книжки, яку читала. Їхні погляди зустрілися, і щось невимовне зависло в повітрі.

– Тату, ми хочемо пити! – долинув із сходів голос Тараса, і момент був порушений…