Близнюки повільно згасали. Батько не розумів, у чому річ. Перед від’їздом він установив камери, щоб переконатися, що дітям ніщо не загрожує. Але коли переглянув запис – негайно вилетів першим рейсом назад…

– Дивись, я все документувала. Щойно ми перестали давати дітям їжу, приготовлену Соломією, їхній стан почав покращуватися. Ось аналізи крові до й після. Ось фотографії знайдених препаратів – вона не давала їм призначені ліки, а натомість підмішувала цей порошок.

– Боже мій, – Андрій опустився в крісло. – І давно це триває?

– Судячи із записів у медичній карті, близько трьох місяців. Я знайшла чеки з хімічної лабораторії, де вона замовляла ці препарати. А ще… – Софія увімкнула диктофонну запись.

Голос Соломії, що бурмотіла про розмови з покійною сестрою, заповнив кімнату.

– Треба терміново викликати поліцію, – Андрій потягнувся до телефону.

– Зачекай, – зупинила його Софія. – Спочатку треба убезпечити дітей. Я попросила Марію Іванівну відвести їх у дальню кімнату й замкнутися. А тепер послухай мій план…

Вони не помітили, як у дверях з’явилася Соломія. Її очі були дивно порожніми.

– Що ви робите в моїй кімнаті? – запитала вона безживним голосом.

– Соломіє Миколаївно, присядьте, – спокійно запропонувала Софія. – Нам треба поговорити.

– Про що? Про те, як ви заважаєте мені допомогти дітям? Олена просить забрати їх до себе. Вони мають бути з мамою.

– Олена померла три роки тому, – м’яко сказав Андрій. – Вона не може приходити до вас.

– Ні! Вона приходить щоночі! Просить урятувати дітей від цього життя без неї. Я знайшла спосіб – повільно, безболісно.

Софія поклала на стіл результати аналізів:

– Ви їх труїли. Поступово, день за днем. Ось докази.

Соломія схопила папери, почала їх рвати.

– Неправда! Я допомагала їм! Вони б просто заснули й прокинулися вже з мамою!

– Викликай швидку, – шепнула Софія Андрію. – І поліцію теж. Тільки тихо.

– А де діти? – раптом схаменулася Соломія. – Що ви з ними зробили?

– Вони в безпеці, – твердо відповіла Софія. – І більше ви не зможете їх отруїти.

Соломія кинулася до дверей, але Андрій устиг її перехопити.

– Пустіть! Я мушу закінчити! Олена чекає їх!

За кілька хвилин почулися сирени. Соломія обм’якла в руках Андрія, по її щоках текли сльози.

– Я тільки хотіла, щоб вони були з мамою. Тільки це…

У домі стало незвично гамірно: лікарі швидкої, поліцейські, слідчий. Андрій оглядав хлопчиків у присутності медичної комісії.

– Дивовижно, але серйозних наслідків удалося уникнути, – казав він, перевіряючи реакції дітей. – Завдяки своєчасному втручанню, Софійко Сергіївно.

У сусідній кімнаті Соломія сиділа в кріслі, безвільно опустивши руки. Слідчий терпляче записував її плутану розповідь:

– Це почалося після річниці смерті Олени, – тихо говорила вона. – Спочатку просто сни. Вона приходила така красива, як раніше. Казала, що сумує за дітьми. А потім… – Соломія затремтіла в риданнях. – Потім вона стала приходити щоночі. Благала врятувати їх від самотнього життя без матері. Казала, що їм буде краще з нею.

– Де ви брали препарати? – запитав слідчий.

– У лабораторії. Я сказала, що для наукової роботи. Додавала потроху, щоб не було боляче. Вони просто мали заснути…

Софія, стоячи біля дверей, відчула, як до горла підступає клубок. Божевілля, породжене горем, ледь не призвело до трагедії.

– Я їх любила, – раптом закричала Соломія. – Любила більше за життя! Олена просила піклуватися про них, і я піклувалася! Вони б не мучилися тут без матері!

Андрій, увійшовши до кімнати, похитав головою:

– У неї гострий психоз на тлі нервового виснаження й невіджитого горя. Потрібна термінова госпіталізація до психіатричної клініки.

– Ні, ні! Я мушу закінчити! Олена чекає! – Соломія спробувала скочити, але медсестра встигла зробити укол заспокійливого.

– А я все думала, чому вона не пускала мене на кухню, – схлипувала в коридорі Марія Іванівна. – Чому забороняла чіпати їхній посуд… Господи, як же ми раніше не помітили?

Через годину Соломію відвезли до клініки. Перед тим як зачинилися двері машини швидкої, вона раптом подивилася на Софію напрочуд ясним поглядом:

– Знаєте, Олена ніколи б не хотіла їм зла. Це я… Я сама вигадала. Мабуть, я просто збожеволіла від туги за нею.

Софія піднялася до дитячої. Тарас і Роман спали, тримаючись за руки. Уперше за довгий час їхній сон був спокійним і глибоким.

– Треба зателефонувати Олексію, – подумала вона. – Тепер, коли небезпека минула, він має все знати.

Звук машини, що під’їжджала, розбудив Софію серед ночі. Виглянувши у вікно, вона побачила, як із таксі квапливо виходить Олексій – схудлий, неголений, із розтріпаним волоссям. Отримавши її дзвінок, він одразу вилетів першим же рейсом.

– Де діти? – це були його перші слова, коли Софія відчинила двері.

– Сплять. З ними все гаразд, – вона заспокійливо торкнулася його плеча. – Ходімо на кухню, я все розповім.

Вони сиділи за кухонним столом, і Олексій мовчки слухав страшну історію про те, як сестра його покійної дружини повільно труїла його дітей. Його руки, що стискали чашку з охололим чаєм, помітно тремтіли.

– Тату? – сонний голос Тараса змусив їх озирнутися. У дверях стояли обидва хлопчики, напрочуд схожі в однакових піжамах.

– Мої рідні! – Олексій кинувся до дітей, обіймаючи їх, цілуючи, обмацуючи їхні обличчя тремтячими руками. – Ви… Ви ходите?