Близнюки повільно згасали. Батько не розумів, у чому річ. Перед від’їздом він установив камери, щоб переконатися, що дітям ніщо не загрожує. Але коли переглянув запис – негайно вилетів першим рейсом назад…
– Нічого такого, що ти міг подумати, – усміхнувся Андрій. – Просто вирішила, що може принести більше користі, працюючи з важкими дітьми індивідуально. У неї, до речі, є спеціалізація з паліативної допомоги. Останні три роки працювала в приватних сім’ях, усі рекомендації бездоганні.
Олексій відчув, як внутрішня напруга трохи відступає.
– Дай мені її номер, – попросив він.
Розмова із Софією виявилася напрочуд діловою та конкретною. Її спокійний, упевнений голос вселяв довіру.
– Мені потрібно ознайомитися з медичною документацією хлопчиків, – сказала вона. – І бажано зустрітися з їхнім лікарем, щоб обговорити схему догляду.
– Із цим проблем не буде, Андрій усе надасть, – відповів Олексій, відзначаючи її професійний підхід.
– І ще один момент: мені важливо познайомитися з усіма, хто живе в домі й бере участь у догляді за дітьми. Це допоможе налагодити правильну взаємодію.
Після розмови Олексій зібрав домашніх у вітальні.
– Маріє Іванівно, потрібно підготувати кімнату для доглядальниці поруч із дитячою. Соломіє, будь ласка, розклади всі документи про хворобу хлопчиків: медичні висновки, результати аналізів – усе має бути під рукою…
Соломія якось дивно здригнулася.
– Може, не варто пускати чужу людину? Ми й самі справляємося.
– Соломіє, ми вже це обговорювали. Я мушу бути впевненим, що з дітьми буде професіонал, – м’яко, але твердо відповів Олексій, помічаючи, як зблідла своячка.
Увесь вечір у домі тривала підготовка. Марія Іванівна провітрювала кімнату для доглядальниці, міняла постіль, витирала пил. Олексій збирав медичні документи, а в голові крутилася одна думка: тільки б не помилитися з вибором. Тільки б усе було добре.
У призначений час біля будинку зупинилася скромна сіра машина. Софія Войтович виявилася стрункою жінкою років тридцяти п’яти, у строгому темно-синьому костюмі. Її каштанове волосся було акуратно зібране в пучок, а в погляді карих очей читалися спокій і впевненість. Вона рухалася без метушні, кожен жест був точним і виваженим.
– Доброго дня, заходьте, – Олексій провів її до просторої вітальні, де вже чекала Соломія. – Це сестра моєї покійної дружини, вона допомагає з дітьми.
Соломія підвелася з дивана, нервово смикаючи рукави светра.
– Дуже приємно, – сказала вона сухо, уникаючи прямого погляду.
– Покажіть, будь ласка, дітей, – попросила Софія, дістаючи з сумки блокнот і медичну документацію, про яку ми говорили.
У дитячій було світло й тихо. Тарас і Роман лежали в своїх ліжках, бліді й незвично тихі для свого віку. Софія підійшла до першого ліжка, присівши поруч.
– Привіт, я Софія. Як тебе звати?
– Тарас, – ледь чутно відповів хлопчик, із цікавістю розглядаючи нове обличчя.
– А я Роман, – долинуло з другого ліжка. – Ви тепер будете нашою медсестрою?
– Так, буду допомагати вам одужувати, – Софія усміхнулася, але її погляд уже професійно фіксував деталі: неприродну блідість, млявість рухів, згаслі очі…
Наступну годину вона провела за вивченням медичних карт…