Близнюки повільно згасали. Батько не розумів, у чому річ. Перед від’їздом він установив камери, щоб переконатися, що дітям ніщо не загрожує. Але коли переглянув запис – негайно вилетів першим рейсом назад…

– Але є ще дещо, – продовжив Олексій після того, як перші захваті вщухли. – Ми повинні відвідати тітку Соломію.

Діти притихли. Софія взяла їх за руки:

– Вона дуже хвора й зараз лікується. Вона не хотіла завдати вам зла, просто дуже сильно сумувала за вашою мамою.

У клініці їх зустрів Андрій:

– Вона багато чого усвідомила за цей час, – сказав він, ведучи їх світлим коридором. – Тільки не робіть різких рухів і не говоріть голосно.

Соломія сиділа в кріслі біля вікна – схудла, із посивілими скронями. Побачивши дітей, вона притисла руки до грудей.

– Хлопчики! Пробачте мені…

– Здрастуй, Соломіє, – м’яко сказав Олексій. – Ми прийшли сказати, що не тримаємо на тебе зла.

– Я не знаю, як могла… Олена б ніколи… – її голос затремтів.

– Тітко Соломіє, – раптом сказав Тарас, ступивши вперед. – А ми тепер житимемо з мамою Софією…

Соломія перевела погляд на Софію, і в її очах майнуло розуміння.

– Піклуйтеся про них. Вони… Вони заслуговують щастя.

Дорогою додому Олексій узяв Софію за руку:

– Знаєш, я думаю, нам варто почати планувати весілля. Що скажеш?

– А можна ми нестимемо кільця? – одразу пожвавився Роман.

– І щоб був великий торт! – додав Тарас.

Софія розсміялася:

– Мені здається, вони вже все вирішили за нас.

Увечері, коли діти заснули, вони сиділи на веранді, обговорюючи майбутнє: як облаштують дитячу, куди поїдуть улітку відпочивати, до якої школи підуть хлопчики. Звичайні плани звичайної щасливої сім’ї.

– Знаєш, – сказав Олексій, дивлячись на зорі, – я раптом зрозумів, що вперше за довгий час по-справжньому щасливий.

Софія притулилася до його плеча:

– Ми всі щасливі. І це лише початок.

Весна принесла помітні зміни не тільки в природу, а й у життя всіх учасників цієї історії. Андрій повідомив, що Соломія робить значні успіхи в лікуванні. Її психіатр відзначав стійку позитивну динаміку.

– Вона більше не бачить привидів, – розповідав Андрій за чашкою кави в домі Олексія. – Почала усвідомлювати реальність. Звісно, почуття провини ще дуже сильне, але тепер воно не руйнує її, а допомагає переосмислити те, що сталося.

Одного теплого літнього дня сад наповнився музикою й сміхом гостей. Софія стояла перед дзеркалом у простій білій сукні, поки Марія Іванівна, витираючи сльози радості, поправляла фату.

– Мамо Софійко, ти така гарна! – захоплено вигукнув Тарас, зазираючи до кімнати.

Він і Роман були вдягнені в однакові костюмчики й справді несли маленькі подушечки з кільцями. Серед гостей була й Соломія – уперше після виписки з клініки. Вона помітно змінилася: зникла хвороблива блідість, у рухах з’явилася впевненість. Поруч із нею стояв Богдан – працівник бібліотеки, де вона тепер працювала. Їхнє знайомство почалося з обговорення книжок і поступово переросло в щось більше…

– Соломіє, я так радий, що ти прийшла! – Олексій щиро обійняв своячку. – Це важливо для всіх нас.

Церемонія відбувалася в саду, під старою яблунею. Андрій, який був свідком, усміхався, дивлячись на щасливі обличчя друзів. Коли прийшов час промовляти клятви, хлопчики так хвилювалися, що ледь не переплутали кільця…