Безпритульна дівчинка підійшла до багатія в ресторані й сказала: «Не їжте ЦЕ, я бачила, як ваша дружина щось підсипала». Чоловік не повірив, але за мить увесь зал завмер від ЖАХУ
Катя дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. «Це… жарт?» – запитала вона, стискаючи в руках краї своєї зношеної куртки. «Ні», – сухо відповів поліцейський.
«У тебе заступник. Швидше, не змушуй нас чекати». Коли вона вийшла з камери, її зустрів Андрій.
Він стояв, злегка спираючись на милицю. Обличчя чоловіка все ще було блідим, але очі світилися рішучістю. «Це ви?» – Катя дивилася на нього з подивом і страхом.
«Ви живі?» – Андрій усміхнувся, попри втому. «Живий, завдяки тобі. Я мав прийти раніше.
Вибач, що змусив тебе чекати». Катя, не знаючи, що сказати, опустила голову. Її серце було переповнене емоціями: полегшенням, радістю й підозрою.
«Я намагалася», – почала вона, але її голос затремтів. «Я намагалася пояснити, але мені ніхто не вірив». Андрій м’яко торкнувся її плеча.
«Я знаю. Ти зробила більше, ніж хтось міг би сподіватися. Ти врятувала моє життя, Катю.
Тепер моя черга допомогти тобі». Катя підняла очі, але в її погляді було сумнів. «Чому? Чому ви мені допомагаєте? Я ж – ніхто!» «Тому що ти зробила те, що не зміг би зробити ніхто інший», – твердо відповів Андрій.
«Ти ризикнула всім, щоб допомогти мені. Тепер я хочу, щоб ти знала: ти не сама». Катя все ще не вірила.
Вона звикла, що їй ніхто не допомагає. Але в очах Андрія вона бачила щирість. Після довгого мовчання вона кивнула.
«Добре», – прошепотіла вона. «Але я не знаю, що буде далі». «Ми розберемося разом», – відповів Андрій, м’яко ведучи її до виходу.
На вулиці Катя зупинилася, дивлячись на світле ранкове місто. Вона відчувала, як холодне повітря обдуває її обличчя. Але вперше за довгий час вона відчула тепло, не від сонця, а від того, що поруч була людина, готова її підтримати.
Андрій привіз Катю до свого дому. Величезний особняк із високими вікнами й доглянутим садом здавався їй чимось із іншого життя. Катя зупинилася біля воріт, дивлячись на нього з подивом.
«Це… ви тут живете?» – запитала вона, ніяковіючи й переминаючись із ноги на ногу. «Тепер і ти», – сказав Андрій із усмішкою. «Тут тобі буде безпечно.
Ходи, я покажу тобі дім». Катя обережно ступила всередину. Високі стелі, м’які килими й тепле світло люстр здавалися їй чимось нереальним.
Її ноги нерішуче ступали по полірованій підлозі. Вона боялася щось зламати чи забруднити. Андрій підвів її до гостьової кімнати.
«Це твоя кімната», – сказав він, відчиняючи двері. «Тут ти зможеш відпочити. Якщо щось потрібно, просто скажи».
Катя повільно увійшла всередину. Білосніжна постіль, охайний стіл і шафа виглядали як із казки. Вона провела рукою по покривалу, відчуваючи м’якість тканини.
Її очі наповнилися сльозами. «Я не знаю, як вам дякувати», – тихо сказала вона, не піднімаючи очей. Андрій м’яко всміхнувся.
«Ти заслужила це. Тепер твоє завдання – учитися й рости. Я допоможу тобі почати нове життя».
І він дотримав свого слова. Невдовзі Катя почала відвідувати заняття з приватним учителем, якого Андрій найняв спеціально для неї. Перші дні були для неї важкими.
Її руки тремтіли, коли вона тримала ручку, а літери виходили нерівними. Але її наполегливість і підтримка Андрія дали результати. «У тебе виходить», – казав він, спостерігаючи, як вона робить успіхи.
«Головне – не здавайся». Катя вчилася не лише писати й читати, а й дізнавалася, що означає довіряти людям. Андрій став для неї справжнім наставником, людиною, яка показала їй, що життя може бути іншим.
З часом Катя почала розкриватися. Вона стала більше всміхатися, цікавитися книгами і навіть допомагати по дому. Її очі більше не були сповнені страхом…
