Безпритульна дівчинка підійшла до багатія в ресторані й сказала: «Не їжте ЦЕ, я бачила, як ваша дружина щось підсипала». Чоловік не повірив, але за мить увесь зал завмер від ЖАХУ

Її ноги ледве тримали її, але вона продовжувала кричати: «Він сам скаже, що це не я. Я намагалася врятувати його. Ви все зрозумієте, коли він прийде до тями». Офіцери вивели її з ресторану, залишивши гостей перешіптуватися.

Катя, попри страх і біль, поклялася собі, що не здасться, навіть якщо ніхто їй не вірить. Вона зробила все, що могла, щоб урятувати Андрія. Тепер залишалося сподіватися, що правда таки вийде назовні.

Медична бригада, щойно доставивши Андрія до лікарні, одразу почала екстрені заходи. Його тіло все ще трясли судоми, дихання було хрипким і уривчастим, а шкіра набула лякаюче блідо-синього відтінку. Лікарі перекладали його на каталку, оточену апаратами, трубками і шприцами.

«Рівень кисню критично низький», сказав один із лікарів, швидко прикріплюючи датчики до його грудей. «Негайно готуйте антидот, ми не можемо гаяти час». Андрія везли до реанімаційної палати, де все було готове для боротьби за його життя.

Головний лікар, чоловік із упевненим, але зосередженим обличчям, узяв на себе керівництво. Його голос звучав спокійно, але твердо, попри серйозність ситуації: «Ми припускаємо отруєння. Вводимо широкоспектральний антидот.

Стежте за пульсом і тиском, будь-які зміни доповідайте негайно». Медсестри й молодший персонал гасали між апаратами, під’єднуючи Андрія до крапельниць, моніторів і дихальної маски. Повітря було наповнене тривожним звуком медичних приладів.

Монітори видавали уривчасті сигнали, вказуючи на нестабільний ритм серця. «Тиск падає», вигукнула одна з медсестер, дивлячись на екран.

Лікар залишався зосередженим. Він узяв шприц із антидотом і ввів його в крапельницю. «Чекаємо реакції», – сказав він.

«Стежте за рівнем кисню. Якщо не почне покращуватися за п’ять хвилин, повторимо дозу». Секунди тяглися, наче вічність.

Усі в кімнаті спостерігали за моніторами, намагаючись уловити хоча б найменший знак покращення. Андрій залишався без свідомості, його тіло нерухомо лежало на білосніжному простирадлі, і лише ритмічні звуки апаратів підтверджували, що він усе ще живий. «Дивіться, сатурація починає зростати», – сказала одна з медсестер, глянувши на екран.

82, 85, 90. Лікар кивнув, але розслаблятися було зарано. «Добре. Тиск стабілізується.

Продовжуємо моніторинг, перевіримо реакцію організму на антидот через годину». За ще кілька хвилин ознаки покращення стали очевиднішими. Шкіра Андрія втратила синюшний відтінок, а дихання стало рівніше.

Його пульс, хоч іще слабкий, відновив стабільніший ритм. «Ми стабілізували його, але пацієнт усе ще в тяжкому стані», – сказав головний лікар, відступаючи на крок від ліжка. «Готуймо його до інтенсивного спостереження».

Коли стан Андрія стабілізувався, лікарі почали перевіряти аналізи, щоб визначити, яка отрута могла бути використана. Цей випадок був незвичайним, і їх насторожувало, що отрута була подана так хитро. «Його реакція на антидот була позитивною», – сказав лікар, відкладаючи теку із записами.

«Якби ми запізнилися хоча б на 10 хвилин, результат був би іншим». У сусідній кімнаті хтось із медсестер прошепотів: «Така багата людина, і опинилася в такій біді. Хто міг бажати йому смерті?» Медичний персонал продовжував працювати, стежачи за приладами й станом Андрія.

Попри покращення, лікарі розуміли, що остаточне одужання потребуватиме часу. Але головне – він залишився живий. Катя сиділа в тьмяно освітленій кімнаті для допитів, на вузькому металевому стільці, із холодними наручниками, що стягували зап’ястя.

Її маленька постать здавалася ще меншою в цій стерильній обстановці. Навпроти неї, за столом, розташувалися двоє поліцейських. Один, високий, із густими бровами й різким голосом, другий, нижчий, із сірими очима, які дивилися на Катю з підозрою.

«Отже, розкажи ще раз», – холодно промовив Високий. «Як дівчинка з вулиці опинилася в дорогому ресторані й мало не отруїла одну з найвпливовіших людей у місті?» Катя підняла голову. Її очі блищали від утоми й напруги, але вона була рішуче налаштована.

«Я нікого не труїла», – сказала вона твердо. «Я бачила, як його дружина підсипала отруту в їжу. Я намагалася попередити, але мені ніхто не повірив».

Поліцейський із сірими очима хмикнув. «Бачила? Дівчинко, ти розумієш, як це звучить? Ти безпритульна. Хто повірить твоїм словам проти такої жінки, як Вероніка Воронцова?» Катя відчула, як усе всередині стискається, але вона не збиралася відступати.

«Це правда. Я все бачила через вікно кухні». Вона дістала маленький флакон і капнула щось у тарілку, поки кухар був відволікений…