Безпритульна дівчинка підійшла до багатія в ресторані й сказала: «Не їжте ЦЕ, я бачила, як ваша дружина щось підсипала». Чоловік не повірив, але за мить увесь зал завмер від ЖАХУ

Вона не могла зрозуміти, що така пані робить на кухні. Зазвичай люди такого статусу не заходять у місця, де гамірно й жарко, і навряд чи звертають увагу на метушню працівників.

Але Вероніка, здавалося, знала, що робить. Вона впевнено підійшла до одного зі столів, на якому кухар закінчував прикрашати вишукану страву. Катя помітила, як Вероніка оглянулася, ніби перевіряючи, чи спостерігає за нею хтось.

Кухар відійшов на пару кроків, щоб поговорити з офіціантом, і в цей момент жінка швидко дістала з сумочки маленький флакон. Він блищав у її руках, і світло ламп відбивалося від його темного скла. Катя притулилася ближче до вікна, намагаючись розгледіти, що вона робить.

Вероніка обережно відкрила флакон і капнула кілька крапель темної рідини на страву. Її руки рухалися впевнено, без найменшого вагання. Потім вона закрила флакон, сховала його назад у сумочку і, наче нічого не сталося, відійшла.

Її обличчя залишалося спокійним, навіть задоволеним. Катя відчула, як її серце стиснулося. Вона зрозуміла, що бачить щось жахливе.

Це була не випадковість. Вона бачила отруту. Вона знала, що Вероніка щойно отруїла страву, і це не могло бути жартом.

Дівчинка знову глянула на тарілку, вишукано прикрашене м’ясо й гарнір здавалися такими апетитними, але тепер вона знала, що це смертельна пастка. «Це отрута», прошепотіла вона, відчуваючи, як усе всередині холоне.

Її думки почали плутатися. Катя усвідомлювала, що мусить щось зробити. Вона не могла просто стояти й дивитися, як хтось загине.

Але що могла зробити така, як вона? Їй ніхто не повірить. На неї дивляться, як на брудну жебрачку. Якби вона увірвалася до ресторану з криками, її б просто вигнали чи навіть викликали поліцію.

Катя вчепилася в картон, який усе ще тримала в руках. Її думки гасали між страхом і рішучістю. Її серце твердило: зроби щось, поки не пізно.

Але здоровий глузд казав, що вона зіткнеться з новим приниженням і нерозумінням. «А якщо я помиляюся?» майнула думка. Але тут же вона згадала впевнені рухи Вероніки й вираз її обличчя.

Ні, це не помилка. Ця жінка справді хотіла комусь нашкодити. Катя дивилася, як офіціант підхоплює тарілку зі стравою й несе її до зали.

Усередині все переверталося. Вона вже не могла стояти на місці. «Я мушу щось зробити», шепотіла вона, борючись із власним страхом.

Дівчинка стискала кулаки, витерла спітнілі долоні об свою стару куртку й зробила перший крок до ресторану. Вона розуміла, що часу в неї мало, але її розум був заповнений лише однією думкою – запобігти біді. Катя стояла біля вікна, відчуваючи, як холодний вітер пронизує її тонку куртку.

У її голові гуділо. Думки гасали, змушуючи сумніватися: а якщо мене просто проженуть? А якщо взагалі не послухають? Але перед очима стояло лише одне – тарілка з отруєною їжею, яка зараз може опинитися на столі. У неї не було часу вагатися.

Вона знала, що мусить діяти. Стиснувши руки в кулаки, Катя кинулася до входу в ресторан. Велетенські скляні двері, за якими простягався світ розкоші, здавалися їй неприступною фортецею.

Біля входу стояв охоронець, високий, міцної статури, із похмурим обличчям. Він одразу помітив дівчинку й зробив крок уперед. «Ти куди?» – запитав він, перегороджуючи їй шлях.

«Тут не для таких, як ти». Катя зупинилася, усвідомлюючи, що її запал зіткнувся з реальністю. Але страх швидко змінився відчайдушною рішучістю.

«Там небезпека!» – видихнула вона. «Будь ласка, впустіть мене!» «Це важливо!» Охоронець із посмішкою подивився на неї, схрестивши руки на грудях. «Щось важливе для тебе тут? Іди геть, дівчинко! Це місце для людей, які платять, а не для жебрачок!» Катя ступила ближче, майже кричачи, «Там у їжі отрута!» «Я все бачила! Це важливо! Якщо ви мене не впустите, людина може померти!» Але охоронець навіть не зрушив із місця.

Його обличчя стало серйознішим. «Слухай, досить мене відволікати! Не влаштовуй тут сцени! Іди, поки я не викликав поліцію!» Катя відчула, як її щоки запалали від безпорадності. Але вона не могла здатися.

Глибоко зітхнувши, вона ступила ще ближче. «Я не жартую!» – вигукнула вона. «Я бачила жінку!» Вона підлила отруту в їжу.

«Ви мусите мені повірити!» Охоронець насупився й опустив руку на рацію. «Ще слово, і я викличу підмогу!» «Іди, або тобі гірше буде!» Катя відчула, як страх підступає до горла. Її очі наповнилися сльозами, але вона швидко змахнула їх рукою.

Розвернувшись, вона вдала, що йде. Але її розум не залишала думка: якщо я нічого не зроблю, ця людина помре. Вона зупинилася за рогом, спостерігаючи за входом…

Охоронець повернувся до своєї звичної пози, тримаючи руки в кишенях, його увага розсіялася. Це був її шанс. Катя обережно рушила назад, уважно стежачи за його рухами.

Вона помітила, як до ресторану під’їхала чорна машина, і охоронець вийшов уперед, щоб відчинити двері пасажирам. Поки він був відволікений, Катя кинулася до входу. Її босі ноги не видавали звуку, а легка постать зливалася з тінню.

Вона прослизнула всередину, ледь не зачепивши дверний одвірок. Усередині ресторану все було ще розкішнішим, ніж вона уявляла. Мармурова підлога блищала, на стінах висіли картини в масивних золотих рамах, а по залу розливався м’який світ величезних люстр.

Але часу милуватися не було. Катя знала, що кожну секунду страва з отрутою наближається до свого адресата. Вона присела за високою декоративною вазою з квітами, намагаючись віддихатися й зібратися з думками.

Її погляд гасав по залу в пошуках тієї самої людини, якій призначалася отруєна їжа. «Я мушу його знайти», думала вона. «Я мушу попередити його, навіть якщо ніхто мені не повірить».

Катя встала, намагаючись не привертати уваги, і зробила кілька кроків углиб зали. Її серце шалено калатало, але страх більше не міг її зупинити. Вона знала, що робить усе можливе, щоб урятувати чиєсь життя.

Катя відчувала себе не просто чужою, а наче тінню, яка не мала права тут бути. Але вона не могла зупинятися. Час підтискав, і вона знала, що отрута вже на шляху до своєї мети.

Катя підвелася, намагаючись не привертати уваги, і ступила углиб зали. Вона відчула, як її босі ноги злегка прилипають до прохолодного мармуру. Вона намагалася рухатися швидко, але обережно, ховаючись за декоративними елементами й колонами.

«Де він?» думала вона, судомно оглядаючи гостей. Її погляд зупинився на центральному столику, довкола якого зібралося кілька людей. У центрі сидів чоловік, його постава й дорогий костюм свідчили про високий статус.

Це мав бути Андрій Воронцов. Його обличчя здалося їй знайомим, вона бачила його в газетах, які знаходила в сміттєвих контейнерах. Вона помітила, як до його столу підійшов офіціант із тацею, на якій стояла тарілка.

Їжа була подана з вишуканістю, гідною ресторану такого рівня. Катя відчула, як усе всередині стиснулося. Вона знала, що це та сама страва.

Її дихання почастішало, а руки мимоволі стислися в кулаки. «Треба діяти», подумала вона. У голові звучав голос: «Якщо ти зараз нічого не зробиш, він помре».

Але інший голос нашіптував страхи: «Тебе проганяють. Тебе ніхто не слухатиме». Катя глибоко вдихнула і ступила вперед.

Вона знала, що вибору в неї немає. Катя підбігла до столу, де сидів Андрій, і голосно закричала: «Не їжте це! Не чіпайте їжу!». Її голос розрізав м’який гул ресторану, змусивши гостей замовкнути й обернутися.

Катя бачила, як Андрій підняв виделку, здивовано поглянувши на неї. Його брови злегка піднялися, а в очах читалося запитання: хто ця дівчинка і що вона тут робить? «Там отрута. Ваша дружина підсипала отруту! Я це бачила!» кричала Катя, намагаючись перекричати гомін, який починав підніматися в залі.

Але все сталося занадто швидко. Андрій уже підніс виделку до рота й устиг з’їсти шматок страви. За кілька секунд його обличчя змінилося.

Воно стало блідим, на лобі виступив піт, а рука затремтіла, опускаючи виделку назад на тарілку. Він зробив ковток вина, але одразу закашлявся. Його дихання стало важким, а очі помутніли.

«Що діється?» пролунав чийсь голос із сусіднього столика. Катя підбігла ближче, її серце калатало від страху. «Це отрута! Я все бачила! Треба викликати швидку!» кричала вона, обертаючись до оточуючих.

Але гості ресторану замість допомоги почали перешіптуватися. Дехто встав, відсуваючи стільці, щоб відійти подалі. Інші діставали телефони, щоб знімати подію.

Катя побачила, як офіціанти завмерли, не знаючи, що робити. «Це хто? Що вона тут робить?» голосно запитала жінка в дорогій сукні, вказуючи на Катю. Один із офіціантів нарешті підійшов до Андрія, який схопився за груди й важко дихав.

Він спробував допомогти йому підвестися, але чоловік був занадто слабким. Катя, не звертаючи уваги на оточуючих, схопила його за руку. «Ви чуєте мене? Тримайтеся! Ми вас урятуємо!» благала вона.

Але на неї вже дивилися з підозрою. Один із гостей голосно сказав: «Ця дівчинка щось підсипала йому. Її не мало бути тут».

Катя повернулася до чоловіка з відчаєм в очах: «Це не я. Це його дружина. Вона його отруїла. Я бачила це на власні очі».

Її голос тремтів, але вона продовжувала говорити. Охоронець, який нарешті помітив, що відбувається, кинувся до столу. Він грубо схопив Катю за руку…