Багатій запросив прибиральницю на Різдвяну вечерю ради приколу. Та коли вона заспівала ЦЮ колядку, всі присутні ЗАЦІПЕНІЛИ…

Ми не мали грошей на подарунки, але було щось інше – тепло, радість, відчуття дива». Софія мовчки слухала. Вона бачила, як цей успішний бізнесмен, якого всі знали як жорсткого і прагматичного керівника, раптом перетворюється на звичайну людину зі своїми спогадами і почуттями.

А потім почалися дев’яності, продовжував він. Я крутився, як міг, будував бізнес. Все життя перетворилося на гонитву за грошима, за статусом.

Одружився перший раз, розлучився. Друга дружина – молода, красива, але… Ви бачили сьогодні її обличчя? Вона навіть не розуміє, що відбувається. Для неї традиції – це модний тренд, не більше.

Він раптом повернувся до Софії. «Розкажіть про себе, як вам вдалося зберегти це все – віру, традиції, душу?» Софія зітхнула. «Знаєте, коли живеш просто, багато чого стає яснішим.

Я не мала можливості ганятися за багатством чи модою, але у мене завжди була родина. Пам’ять про предків, їхні пісні, їхня мудрість – це тримає на землі, не дає загубитися». Вона розповіла про своє село, про бабусю, яка знала сотні пісень і могла розповідати про кожен візерунок на вишиванці.

Про те, як важко було після смерті чоловіка самі піднімати сина, але як допомагали сусіди, родичі. Про те, як в найважчі часи саме віра і традиції давали сили жити далі. «Ви знаєте, – сказала вона, – коли я сьогодні співала, я бачила, як щось прокидалося в очах ваших гостей.

Щось давно забуте, але живе. Воно є у кожному з нас. Ця пам’ять роду, ця любов до свого коріння.

Просто іноді ми забуваємо про це в щоденній метушні». Ігор Степанович підійшов до свого робочого столу і взяв телефон. Кілька секунд вагався, а потім набрав номер.

«Алло, мамо? Так, я знаю, що пізно. Пробач, що давно не дзвонив. Слухай, ти пам’ятаєш ту колядку, яку завжди співала на Різдво? Ту, про зірку, ясну.

Можеш заспівати?» Софія тихенько вийшла з кабінету, залишивши його наодинці з матір’ю і спогадами. У Вітальній Вікторія керувала прибиранням, роздратовано віддаючи накази персоналу. Здавалося, вона була єдиною, хто не зрозумів, що сталося сьогодні ввечері.

Переодягаючись у свій звичайний одяг, Софія обережно склала бабусину вишиванку. Вона відчувала дивне піднесення. Не від того, що справила враження на багатих людей, а від усвідомлення, що змогла достукатися до їхніх сердець, нагадати про щось важливе.

Наступні дні принесли несподівані зміни. Ігор Степанович раптом почав цікавитися українськими традиціями не для показу, а по-справжньому. Він розпитував Софію про різні обряди, просив розповісти про значення символів на вишиванках, про старовинні звичаї.

Одного дня він приїхав у свій офіс не на звичайному мерседесі, а на старенькій батьківській Волзі. «Знайшов у гаражі», – пояснив він здивованим співробітникам. «Батько її доглядав, як зіницю ока, а я після його смерті загнав у куток і забув»…