Багатій запросив прибиральницю на Різдвяну вечерю ради приколу. Та коли вона заспівала ЦЮ колядку, всі присутні ЗАЦІПЕНІЛИ…

У великій вітальні вже зібралося близько 50 гостей. Вони стояли групками, тримаючи келих із шампанським, жваво спілкуючись. Величезна ялинка сяяла вогнями, створюючи казкову атмосферу.

Але Софія помітила, що всі прикраси на ній були однаковими, наче штамповані, жодної саморобної іграшки, жодної родинної реліквії. Ігор Степанович постукав по келиху, привертаючи увагу гостей. Дорогі друзі, сьогодні особливий вечір.

Ми вирішили відсвяткувати Різдво по-справжньому, з українським колоритом. І зараз наша Софія Михайлівна заспіває нам традиційну колядку. Гості повернулися до Софії з виразом вічливої цікавості на обличчях.

Хтось приглушено хихикнув. Молода жінка в дизайнерській сукні прошепотіла щось на вухо своєму супутнику, і той посміхнувся. Софія глибоко вдихнула.

В голові промайнули спогади, зимовий вечір в рідному селі, скрип снігу під ногами, вогники у вікнах хат, радісні обличчя людей, які відчиняють двері колядникам. Згадала, як бабуся вчила їй правильно вести мелодію, як пояснювала значення кожного слова в старовинних колядках. І вона заспівала.

Не сучасну полегшену версію, а прадавню колядку, яку співали ще її прабабусі. Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся, ой, радуйся земле! Син Божий народився! Її голос, чистий і сильний, наповнив простору вітальню. Це був не просто спів, це була молитва, закладена в генетичній пам’яті поколінь.

Її голосі бреніли і радість Різдва, і смуток за минулим, і надія на майбутнє. Гості завмерли. Хтось опустив келих, який вже підносив до губ.

Молода жінка, що щойно посміхалася, застигла з відкритим ротом. У кімнаті запанувала абсолютна тиша, порушувана лише цим дивовижним голосом, що ніби прийшов з глибини віків. Софія співала, заплющивши очі, не бачачи реакції присутніх.

Вона була зараз не тут. Вона була в тому світі, де Різдво було не модною вечіркою, а священним дійством, де колядка була не розвагою, а способом єднання людей з Богом і одне з одним. Коли останні ноти розтанули під стелею, кілька секунд стояла мертва тиша.

А потім, потім сталося щось неймовірне. Літня жінка в дорогому вечірньому костюмі раптом схлипнула і витерла очі хустинкою. Чоловік років шістдесяти тихо промовив.

«Господи! Точно, як моя мати співала!» Ігор Степанович стояв, міцно стискаючи келих. На його обличчі застиг дивний вираз, суміш здивування, розгубленості і якогось давно забутого почуття. Він дивився на Софію так, наче бачив її вперше.

А вона стояла посеред вітальні у своїй старій вишиванці, проста жінка, прибиральниця, яка несподівано відкрила цим людям щось важливе, щось справжнє, що вони давно втратили у гонитві за багатством і статусом. «Заспівайте ще!» раптом попросила літня жінка, витираючи сльози. «Будь ласка!» І Софія заспівала іншу колядку.

Нова радість стала. Цього разу кілька гостей почали тихенько підспівувати. Хтось згадував слова з дитинства, хтось просто підхоплював приспів.

Атмосфера в кімнаті разюче змінилася. Зникла та ж точна світськість, яка панувала ще кілька хвилин тому. Люди почали згадувати, як святкували Різдво в дитинстві, які традиції були в їхніх родинах.

«А ми, пам’ятаю, завжди кутю варили», розповідала жінка в діамантових сережках. «Бабуся ще звечора пшеницю запарювала. А в нас дідух ставили», додав хтось інший.

«І сіно під скатертину клали». Вікторія розгублено дивилася на цю сцену. Її ідеально спланований світський прийом перетворювався на щось зовсім інше…