Безпритульна дівчинка підійшла до багатія в ресторані й сказала: «Не їжте ЦЕ, я бачила, як ваша дружина щось підсипала». Чоловік не повірив, але за мить увесь зал завмер від ЖАХУ

Катя сиділа на холодному тротуарі біля краю головної вулиці.

Її старий пуховик, що майже не захищав від вогкого вітру, був увесь у плямах і дірках. Поруч лежав складений шматок картону, який вона носила з собою всюди, це було її єдине укриття. В іншій руці вона тримала паперовий стаканчик, куди іноді перехожі кидали дріб’язок.

Але цього вечора стаканчик залишався майже порожнім. Катя озиралася довкола, спостерігаючи за потоком людей. Хтось поспішав додому після роботи, хтось гуляв із дітьми.

У всіх був свій світ, свої турботи. Вона розуміла, що для них вона просто частина вулиці, щось, що не хочеться помічати. Її босі ноги, натерті й загрубілі, давно перестали відчувати холод асфальту.

Вона звикла. Голод став її постійним супутником. Востаннє вона їла два дні тому, кілька сухарів, які знайшла біля сміттєвого контейнера.

Відтоді в животі лише порожнеча і біль. Катя знала, що мусить попросити про допомогу, але кожне слово давалося з трудом. Її голос став хрипким від нескінченних спроб достукатися до байдужих сердець.

«Будь ласка, хоч трохи, я два дні нічого не їла», шепотіла вона, але її голосу майже не чули. Щоденна боротьба Каті за виживання була схожа на замкнене коло. Вранці вона прокидалася на холодній бетонній підлозі, десь у провулку, збирала свої нечисленні речі й вирушала на вулиці.

Вона знала, де можна знайти їжу, але там завжди були такі ж, як вона. Конкуренція за викинуті крихти іноді закінчувалася бійками. Катя була одна.

Вона вже не пам’ятала, коли востаннє хтось говорив із нею по-доброму. Її серце наповнювалося відчаєм. Але десь глибоко всередині жевріла надія.

Маленька іскорка. Можливо, завтра все зміниться. Можливо, хтось помітить її.

Можливо, колись вона зможе повернутися в теплий дім, де не треба буде просити, де не доведеться боятися. Зібравши в собі сили, Катя піднялася з тротуару і ступила назустріч потоку людей. Вона простягнула вперед руку, стискаючи пластиковий стаканчик.

Її погляд був боязким, але відчайдушним. «Будь ласка, допоможіть, хоч на хліб», знову промовила вона, намагаючись перекричати гомін натовпу. Перехожі, одягнені в теплі пальта й куртки, ледве дивилися в її бік.

Один чоловік із важкими пакетами в руках пришвидшив крок, щойно Катя наблизилася. Молода дівчина з навушниками вдала, що нічого не помітила. Навіть літня пара, яка повільно йшла, опустила очі, щоб не зустрітися з її поглядом.

Катя підійшла до елегантної жінки, одягненої в темно-синє пальто з хутряним коміром. У руках у жінки було кілька пакетів із дорогих магазинів. Катя потягнулася до неї, щоб привернути увагу.

«Вибачте, можна трохи, хоч на хліб», прошепотіла вона. Жінка зупинилася і з роздратуванням відсмикнула руку, коли Катя випадково зачепила її пальто. «Ти що робиш, брудна! Це пальто коштує більше, ніж ти за все життя заробиш!» різко вигукнула жінка, відступивши на крок.

Катя спробувала пояснити, «Будь ласка, я не хотіла, я тільки», її голос тремтів. Але жінка не зупинилася. Її обличчя перекосилося від злості.

«Не підходь до мене! Ти смердиш, бруд! Чому ти ще не в дитбудинку чи в якомусь притулку? А, так, там же треба працювати!» Натовп почав обертатися. Хтось дивився з цікавістю, хтось із несхваленням. Жінка помітила це і з ще більшим роздратуванням додала, «Усе, що ви вмієте, це красти й жебракувати.

Чому таких, як ти, ніхто не прибирає з вулиць?» Катя відчула, як сльози наповнюють її очі. Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Жінка раптом штовхнула її вбік, і Катя впала на брудний асфальт.

Її стаканчик упав, і кілька дрібних монеток розсипалися. «Погляньте на неї. Вона ще й валяється, як свиня».

Пирхнула жінка, відходячи. Катя залишилася сидіти на холодній землі. Вона подивилася на розсипані монетки, але не наважилася їх зібрати.

Її серце стискалося від болю і приниження. Люди проходили повз, дехто знімав подію на телефони, але ніхто не зупинився, щоб допомогти. Катя повільно піднялася з холодного тротуару, стараючись не зустрічатися поглядом із перехожими.

Її ноги тремтіли, а в грудях оселилося дивне відчуття порожнечі. Люди довкола перемовлялися, хтось знімав на телефон, хтось тихо посміювався. Але ніхто не зупинився, щоб допомогти чи хоча б підтримати її.

Катя відчувала себе прозорою, непотрібною. Ніби вона не людина, а просто частина брудного асфальту. Натовп почав рідшати, і вона зрозуміла, що більше не може тут залишатися.

Ковтнувши повітря, Катя схопила свій картон, притисла його до себе, як єдину цінність, і побігла геть. Вулиця була довгою, і здавалося, що вона ніколи не закінчиться. Її ноги, хоч і звикли до холоду й болю, тепер немов налилися свинцем.

Катя вбігла в провулок, намагаючись сховатися від поглядів і шуму. Її дихання збилося. Вона зупинилася біля стіни, притулилася до холодних цеглин, і сльози хлинули з очей.

Катя не могла стриматися. Вона плакала мовчки, стримано, так, як плачуть ті, хто давно не чекав утіхи. У голові крутилися думки, одна болючіша за іншу.

Чому її ніхто не чує? Чому всі думають, що вона погана, злодійка, брудна? Адже вона нікого не образила. Чому вона опинилася в такому житті? Вона цього не обирала. Катя глянула на картон у своїх руках.

Це був її дім, її єдиний захист від дощу й вітру. Її пальці тремтіли, а в голові билася думка: якби вона зараз зникла, хто б помітив? Її ніхто не шукав, нікому вона не була потрібна. Вона згадала жінку в синьому пальті, її погляд, повний відрази.

Ці слова луною звучали в голові: брудна, злодійка, нікчема. Набравши трохи повітря, Катя вирішила, що не може дозволити собі здатися. Вона завжди казала собі: ще трохи, ще один день, ще один крок.

Якщо зараз зупинитися, то все закінчиться, а вона хотіла жити. Вона знову глянула на провулок. Його темрява здавалася безкінечною, але десь удалині були вогні.

Ці вогні давали слабку надію. Катя витерла сльози тильною стороною долоні й знову ступила вперед. Її кроки луною розносилися порожнім провулком, а думки крутилися навколо одного: де знайти допомогу, де сховатися.

Вона знала, що в місті є місця, де можна перекусити чи хоча б зігрітися. Але їй було страшно, бо там завжди були такі ж, як вона. А вони не ділилися.

Вони билися за кожну крихту. Катя не хотіла знову стикатися з їхньою злістю й заздрістю. Вона знала, як це боляче, коли забирають останні копійки, відштовхують, як непотрібну.

Вона завжди була одна. І, мабуть, так буде завжди. Її страх посилювався з кожним кроком, але вона гнала його геть.

Вона думала про тепло, про їжу. Може, вона знайде шматок хліба. Може, їй знову усміхнеться удача.

Її ноги привели її до старого знайомого місця, заднього двору ресторану, де часто викидали залишки їжі. Там завжди пахло смаженим м’ясом і теплим хлібом. Цей запах часто наповнював її ілюзією того, що життя може бути трохи легшим.

Вона вирішила, що добереться туди, що б не сталося. Катя дісталася до заднього двору ресторану, ледве переставляючи ноги. Цей куточок міста вона знала добре, тут завжди стояли сміттєві контейнери, які видавали приємний запах їжі.

Це місце здавалося їй маленьким острівцем надії. Попри втому, вона відчувала, як усередині оживає слабке почуття радості: можливо, сьогодні їй пощастить. Вона оглянулася, щоб переконатися, що довкола нікого немає.

Працівники ресторану часто виганяли таких, як вона, з криками й погрозами, а іноді навіть зі штовханиною. Катя присела біля одного з контейнерів, закривши обличчя своїм старим капюшоном, щоб не привертати увагу. Вона почала ритися в смітті.

Під пальцями відчувалася волога папір, пластикові упаковки й залишки їжі. За кілька хвилин її руки намацали щось тверде. Катя витягла невеликий батончик хліба.

Він був ще в упаковці, майже цілий. Серце в неї забилося швидше, і вона видихнула з полегшенням. Це був її шанс хоч трохи втамувати голод.

Катя швидко засунула знахідку в кишеню, боячись, що хтось може її забрати. Вона знала, що інші діти, якщо помітять, не зупиняться перед тим, щоб відібрати її дорогоцінну знахідку. Дивлячись на контейнер, вона подумала, що можна ще трохи пошукати, раптом пощастить знайти щось іще.

Але раптом її радість почала згасати. Вона відчула, що за нею хтось спостерігає. Її погляд нервово метнувся в бік вікна ресторану.

За склом виднілося жовте світло, і тіні рухалися в ритмі працюючої кухні. Катя завмерла, прислухаючись до шуму тарілок і кроків працівників. Ніхто з них не визирав, але щось у цьому місці викликало в неї тривогу.

Її настороженість посилилася, коли вона помітила, що вікно кухні відчинене. Вона обережно наблизилася, зазирнула всередину. Усередині все було чисто, блищало від світла ламп.

Білі фартухи кухарів миготіли серед киплячих каструль. На перший погляд усе здавалося звичайним, але Катя раптом відчула, що її радість від знахідки змішується з дивним почуттям тривоги. Катя обережно притулилася до холодної цегляної стіни, намагаючись зазирнути всередину ресторану через привідчинене вікно.

Усередині все кипіло від руху, кухарі нахилялися над плитами, сервірували страви на довгих столах, офіціанти гасали між ними з тацями. Звук сковорідок і ножів змішувався з уривками розмов. Здавалося, усе йшло своєю чергою.

Але раптово в кухні з’явилася жінка. Катя одразу звернула на неї увагу. Її червона сукня вирізнялася на тлі суворої уніформи працівників.

Високі підбори дзвінко цокали по плитці, а постава жінки свідчила про її впевненість. Це була Вероніка Воронцова, дружина відомого підприємця Андрія Воронцова. Катя вже бачила її на фотографіях у викинутих журналах, які часто знаходила в сміттєвих контейнерах.

Катя завмерла…