– Допоможіть! Будь ласка, рятуйте! – з лісових хащів вибігла дівчина, закутана в… простирадло?!

Бувають такі миті, коли реальність здається настільки химерною, що ти мимоволі запитуєш себе: чи не сон це все? Саме щось подібне трапилось зі мною минулого літа на трасі між Києвом та Львовом.

На пустельній дорозі, оточеній густим лісом, у якому панувала непроглядна нічна пітьма…

У променях фар раптом мигнуло щось біле. Я різко вдарив по гальмах, і автівка мало не злетіла на узбіччя.

– Допоможіть! Будь ласка, рятуйте! – з лісових хащів вибігла дівчина, закутана в… простирадло?! Вона скидалася на античну богиню, яка раптово ожила серед української глухомані.

«Не зупиняйся!» – пульсувало в голові. Занадто багато чуток про підступи на нічних дорогах, занадто багато історій, де довірливість ставала фатальною. Але її очі… сповнені жаху, майже дикі, змусили мене звернути до узбіччя.

– Допоможіть… – її голос обірвався на хрипкий шепіт. – Вони мене переслідують…

Я ледь опустив скло. У салон увірвався холод ночі й… запах диму?

– Хто «вони»?

– Браконьєри… – вона озирнулась на темний ліс, її тіло тремтіло. – Три дні тримали в якійсь хаті. Я фотографувала ліс… Вони вирішили, що я за ними шпигую. Відібрали все – телефон, камеру, документи…

У тьмяному світлі салону я помітив темні сліди на її шиї – чи то синці?

– Сьогодні вони напились. Відзначали якесь полювання… – її голос здригнувся від згадки. – Я чула їхні розмови. Вони не планували мене відпускати. Ніколи. Коли вони поснули, я вибралась через вікно і втекла…